Розділ 11

Вони повертались повільно.
Місто вже остаточно прокинулося: десь відкривались кав’ярні, сніг під ногами перетворювався на кашу, а небо втрачало святкову глибину. Звичайність поверталася — і разом з нею Ліні було легше дихати.
От і добре, — сказала вона собі.
Все стає нормальним.
Саме в цей момент вона посковзнулась.
Нічого драматичного. Просто слизька плитка біля переходу, незручний крок — і світ на мить хитнувся. Ліна вже встигла подумати, що впаде, коли відчула, як її хтось утримує.
Кай не тягнув.
Не стискав.
Він просто був там, де треба.
І світ… завмер.
Сніг перестав падати. Машини зупинились посеред руху. Звук — зник. Повітря стало густим і тихим, ніби хтось натиснув паузу.
— Ні, — прошепотіла Ліна. — Ні-ні-ні.
Кай відпустив її одразу. Занадто швидко.
— Вибач.
— Це було… — вона ковтнула повітря. — Це було не нормально.
Час повернувся різко. Машини рушили, хтось засміявся поруч, сніг знову полетів.
Ліна зробила крок назад.
— Ти це зробив.
— Я не хотів.
— Але зробив.
Вона обійняла себе руками. Усі її внутрішні сигнали кричали. Не страх — гірше. Усвідомлення.
— Я просила без магії, — сказала вона тихо.
— Я знаю.
— Тоді чому?
Кай мовчав. І це мовчання було відповіддю.
— Бо інакше я б впала? — різко сказала Ліна. — Або тому, що ти вирішив, що знаєш краще?
— Бо я злякався, — сказав він нарешті. — За тебе.
Вона гірко усміхнулась.
— Ось це я знаю. З цього все і починається.
Ліна зробила ще крок назад, між ними з’явилася відстань — невидима, але чітка.
— Я не хочу бути чимось, що треба рятувати, — сказала вона.
— Я не бачу в тобі це.
— Але ти так повівся.
Кай стиснув кулаки.
— Я не ідеальний.
— Я не прошу ідеальності. Я прошу вибору.
Сніг лягав їм на плечі. Місто жило своїм життям, байдуже до їхньої розмови.
— Мені треба додому, — сказала Ліна.
— Я проведу.
— Ні.
Вона розвернулась і пішла. Не швидко. Не тікаючи. Але кожен крок був рішенням.
Кай залишився стояти. Він знав — це не кінець. Але і не початок.
А десь далеко маленький дзвіночок дзенькнув.
Раз.
І замовк.