Глава 23

Андрій Єгорович роздратовано пирхнув. Він не міг заснути, обмірковуючи свій наступний хід. Черговий келих із янтарною рідиною стояв на підлокітнику його крісла. У попільничці диміла дорога сигара з унікальної колекції. Дзвінок у двері виявився надто недоречним.

Він глянув на годинник, гадаючи, хто б ризикнув порушити його спокій у такий час. Можливо, недотепи-охоронці нарешті вийшли на слід дівчат і готові порадувати його добрими новинами.

Із задоволеною посмішкою на обличчі він повагом відчинив вхідні двері. І тут же був повалений на підлогу.

– Усім лежати! – гаркнув над ним незнайомий голос із іноземним акцентом. – Працюють спецслужби!

Чоловік з досадою скривився. Спробував дотягнутися до мобільника, щоб надіслати повідомлення SOS, давно налаштоване на телефоні. Але йому не дали поворухнутися.

– Зберігайте спокій, – наполегливо попросив той самий голос.

Потім його досить чемно, враховуючи ситуацію, підняли з мармурової підлоги і повели до його ж зали.

Андрій Єгорович сердито блискав злими очима.

– Хто ви такі і за яким правом вриваєтеся в мій дім? – він спробував зберегти позицію господаря, але знітився під твердим поглядом людини навпроти.

– Служба міжнародної безпеки. Раджу вам зберігати мовчання. Тому що вже зараз у нас на руках докази на двадцять років ув’язнення. Не ускладнюйте своє становище.

– Чи можу я хоча б зателефонувати своєму адвокату? – майже ввічливо поцікавився власник квартири.

– Мабуть, ні, – похитав головою непроханий гість.

У прорізах балаклави майнула усмішка, погляд спалахнув небезпечною іскоркою.

– Ви порушуєте мої права, – затявся Андрій Єгорович.

– Прекрасно! Ви зможете обговорити це із співкамерниками після розповіді про зґвалтування Діани Василькової, вбивство вашої дружини та фінансові махінації з міським бюджетом.

У кімнаті повисла напружена тиша.

– Ви блефуєте… – промимрив обвинувачений.

– А це обговорите зі слідчими та суддею, – силовик явно втрачав терпіння.

Він втомився від безглуздих суперечок. Чув їх так багато разів за роки своєї роботи. Таких удавіввідловлювати було для нього справою честі. І виглядали вони завжди однаково: як кати, які раптово стали жертвами – нікчемними і безпорадними перед правосуддям.

Втомлено зітхнувши, чоловік подався до виходу, передаючи затриманого своїм бійцям.

Стягуючи маску на ходу, протер лоб рукою. Гловелети дратували. Зараз він подолає тисячі кілометрів, дістанеться додому на своєму вірному залізному коні, мама знову заплаче крадькома, щаслива, що повернувся живим. Заметушиться, збираючи трапезу для голодного після довгоїдороги сина. А вранці він знову дізнається, що його караючий меч справедливості чекає на черговогонегідника. Чи закінчиться цей порочний цикл коли-небудь?