Блеф

Крапка збільшувалася з кожною хвилиною. Вже за п'ять хвилин крапка перетворилася на яблуко і ще за хвилину над дівчиною завис предмет дуже схожий на космічний корабель, але не надто великих розмірів.

Оля продовжувала спостерігати за кораблем, не змінюючи позу.

Корабель стрімко наближався до планети. Майже беззвучно він опустився на майданчик поблизу наукового центру.

Оля продовжувала лежати.

• Цікаво, - подумала вона. – Що буде далі?

Тим часом з корабля вийшло четверо осіб.

• Вони гуманоїди, - міркувала дівчина. – Це, напевне, і є ті носії інопланетних паразитів.
• Десь тут він і є…- промовив перший інопланетянин.  – Я піду і розглянуся. А ви пошукайте і приміщеннях. Можливо десь там є.
• Кого це вони шукають? – подумала Оля. – Армію аборигенів, яка ховається на кухні? Невже їх сканери не показали, що тут нікого нема? Якщо так, то техніка в них не дуже…

Перший інопланетянин пішов оглядати територію, але чомусь він пішов у напрямку протилежному де знаходилася дівчина.

• Йди погуляй трохи, - дозволила пройтися територією бази дівчина. – А я буду очікувати тут.

Вона повернулася на бік в сторону блукаючого прибульця щоб добре його тримати в полі зору. Прибулець відійшов на метрів п'ятсот, став та подивився ліворуч, а потім праворуч,  наче перевіряв, чи хтось за ним не спостерігає. Потім він закинув на плече щось схоже на бластер і почав випорожнятися.

• От гидота, - зазначила Оля. – Ну що ти ще міг привезти на нашу планету окрім своїх екскрементів? Тьфу!

Оля повернулася та знову лягла на спину. Сонечко добре прогріло землю і дівчина навіть спітніла. На думку повернулася кухня і кілька ємностей води. Води мокрої та холодної. Оля облизала спраглі губи. В її поле зору потрапив космічний корабель прибульців.

Може це навідатися на борт цих недоумків? – подумала вона. – А то якось навіть не правильно виходить. Вони тут щось ходять, шукають, я ж також можу оглянути, які там технології…Тим більше, що вхід відкритий!

Дівчина повзком направилася до корабля прибульців. Відстань складала метрів п'ятсот. Вона підповзла до дверного отвору і підтюпцем забігла в приміщення.

В середині корабля було темно і чимось нестерпно смерділо.

• Як же ці паразити смердять! – відмітила про себе Оля. – Що у них тут є окрім смороду?

Очі поволі звикали до сутінків. Вона зробила кілька кроків вперед і наштовхнулася на предмет,що нагадував панель управління. Оля вдивлялася в написи та знаки, але нічого знайомого не спостерігалося.

• А це що? – подумала вона вголос, продовжуючи розглядати панель. – А тут є щось знайоме…Все! Я зрозуміла! Це мова Едрієна, але трохи змінена. Якби було трохи більше часу, я змогла б керувати таким транспортом…

Вона продовжила пересуватися приміщенням, старанно оглядаючи кожен куток.

• А що тут? – промовляла Оля, розмовляючи з собою. – Щось схоже на технічний відділ. Напевне, це і є двигун…Якийсь він великий. Мабуть, що технології тут дуже старі. А це що за коробка? Розподільча шафа? А тут взагалі нічого нема. Короб порожній. Ні. Не порожній. Тут є якісь кристали. Як вони блищать…

Оля дістала один кристал і почала розглядати. Кристал виблискував і навіть трішки сяяв навіть у темряві. Кристал був дуже схожий на коштовний смарагд, який вона в минулому житті бачила в ювелірному магазині. Вона згадала, як тоді хотіла стати власницею коштовності. Не довго думаючи, Оля поклала заповітний кристал  в кишеню.

• Сподіваюся, що це достатньо цінна річ. Треба забиратися звідси, - подумала вона і почала рухатися до виходу. – Не знаю навіть, як цей мотлох літає. Технології рептилоїдів більш просунуті. Не розумію, як вони зуміли вселити жах у мешканців всієї галактики…

Оля підійшла до виходу і визирнула з проходу. На території нікого не було. Вона вистрибнула з дверей та підтюпцем побігла до найближчого заглиблення на місцевості, яке пристойно заросло чагарником. Вона стрибнула в рівчак і причаїлася, сподіваючись, що гості скоро покинуть її територію.

Але гості все ще блукали її базою у пошуках когось чи чогось.

Минуло ще біля години, але прибульці все ще знаходилися в корпусах бази.

• Я тут зараз засну, - подумала про себе дівчина, солодко позіхнувши.

Десь здалеку почувся голос хижака.

• Невже химера? – подумала Оля. – Ще цього не вистачало…Тільки не сюди. Пташечко, лети куди подалі. Будь – ласка.

Але химера не почула слів Олі і летіла прямо до того місця, де були захоронені ліквідовані рептилоїди. Очевидно, що шар грунту був незначним і запах неймовірно приваблював голодного птаха. Химера підлетіла до обраного місця, походила навколо, задерла дзьоба догори та завмерла на якийсь час. Потоптавшись ше якийсь час на місці, химера впевнено попрямувала до сховку Олі.

• Тільки не сюди, - подумки благала дівчина. – Іди геть, геть, геть!

Вона досить добре пам'ятала зустріч з цим хижаком не так давно. І хоч цього разу руки та ноги були вільними, дівчина була обмежена у способах оборони через ризик бути поміченою чужинцями. Проте хижак нічого не чув і впевнено прямував до Олі. Запах дівчини очевидно більше приваблював, ніж реплилоїди місячної давності. Пташка підійшла до дівчини. Оля лежала непорушно, проте краєм ока вона слідкувала за пересуваннями хижака, а в руці стискала бластер. Вона якусь хвилю продовжувала розглядати смачний об'єкт, потім підійшла ближче на скубнула дівчину за ступню, яка була взута у примітивному синтетичному взутті. Оля продовжувала лежати непорушно. Колись давно, у минулому житті, вона читала, що інколи вдається обманути хижака, прикинувшись не живим. 

• Спокійно, - вмовляла себе дівчина. – Тільки спокійно. Вона зараз піде.