Непрохані гості

Оля нарешті покинула бункер і вийшла на свіже повітря. Вона вирішила трохи пройтися пішки, трохи проїхатися на гравіку, на повні груди вдихнути свіже повітря перших осінніх днів та помилуватися краєвидами. Їй давно хотілося поглянути на те місце, де раніше працював тато, тому одразу подивилася у ту сторону.

• Куди ти плануєш йти? – позаду почувся голос Кора. – Може тебе супроводжувати?
• Планую посидіти на сонечку та подивитися в блакитну далину, - озвалася дівчина. – Нарешті, я можу дозволити собі не ховатися. Старі жахіття вже позаду, а нові ще попереду. А те, що є сьогодні – це і є моє життя.
• Ти хочеш трохи залишитися на самоті?
• Так. Крім того, ти маєш багато роботи і я не хочу тебе відволікати. Я в нормі. Будь певний. Все буде гаразд. Я лише трохи побуду на повітрі. Далеко їхати не буду, лише до колишнього інституту батька. І одразу повернуся. Обіцяю.

Кор кивнув головою у відповідь та попрямував назад в бункер, щоб продовжити працювати над аудіо записом тих слів, що промовила Оля, перебуваючи у трансі.

Оля, трохи постоявши біля бункера рішуче попрямувала до гравіцикла. Вона сіла, міцно вхопила кермо. Гравіцикл завівся від одного дотику і легенько тремтів, очікуючи пересування.

Оля зручно вмостилася на сидінні та натиснула на газ. Гравік рвонув з місця і помчав у вказаному напрямку. Вітер свистів у вухах, намагався зірвати легку сорочку і навіть трохи забивав дихання.

Ось уже видно межу міста. Ще кілька кілометрів і вона буде у потрібному місці.

• Ось тут він був, - промовила дівчина вголос. – Але тепер тут лише трава та чагарники.

Вона зістрибнула з крісла і пройшлася по території, яка ще не встигла зарости зеленню. Поблукавши між чагарниками та розглянувшись на всі сторони, дівчина сіла на камінець, нагрітим яскравим осіннім сонцем. Вона опустила голову, дивлячись прямо перед собою. Спогади та емоції накрили з головою. Вона згадала, як давно, будучи ще зовсім дитиною, ходила з татом на роботу, згадала те захоплення з яким вона розглядала книжки з незрозумілими малюнками, незрозумілі машини, заклопотаний персонал, який зовсім не звертав увагу на неї. Сльози хвилею накотилися на очі, бігли по щоках та капали на землю.

• Досить, - Оля різко стала. – Треба повертатися в бункер. Може Кор потребує допомоги з  перекладом, а я тут вогкість розвела. Сльозами не допоможеш в даній ситуації.

Вона сіла на гравік і помчала назад до бункера.

• Ти повернулася досить скоро, - промовив Кор, який вже чекав її повернення. – Я закінчив досліджувати твою кров.
• І є позитивний результат?  - Оля підняла брови, підсилюючи своє питання.
• Є, - Кор підійшов ближче і почав розглядати відкриті ділянки тіла дівчини.
• Чому ти так мене розглядаєш? – зніяковіла дівчина. – Щось не так?
• У тебе зникло ластовиння на обличчі, - Кор озвучив факт. – А на шиї зникла родимка…Шкіра стала взагалі чистою і шовковистою на вигляд. Ти це відчуваєш?

Оля потерла долонею по обличчю, а потім і по шиї та руці.

• Справді…- погодилася дівчина. – Ти маєш рацію. Можеш пояснити цей факт?
• Я вважаю, - розпочав розповідь  Кор. – Що це наслідок твоєї хвороби, яка протримала тебе в ліжку майже тиждень. Під час хвороби, принаймні перших три дні, у тебе була висока температура, кровотеча з носа, на тілі виникали спонтанні гематоми, траплялися поодинокі спазми, прискорене серцебиття, підіймався тиск.

Оля слухала та продовжувала розглядати свою шкіру, яка тепер мала молочно білий колір, а волосся набуло сріблястого відтінку.

• Дослідження, - продовжив Кор. – Підтверджують твій теперішній стан. У тебе ДНК набула досконалого вигляду. Вона позбавлена дефектів.
• Так ось чому загинув Арол, - промовила дівчина. – Я так і думала. Артефакт має коригувальну дію на людський організм. А може і не на людський також…
• Генетична зброя…Хороша думка, - погодився Кор. – Скоро у нас з'явиться можливість це перевірити.
• Треба тільки правильно організувати прийом «дорогих гостей», - зауважила Оля. – І не стати жертвою під час тісного контакту, адже ми знаємо, що вони роблять з живими організмами..
• Правду кажеш, - знову погодився Кор. – Подумаємо сьогодні над цим питанням, бо часу у нас практично не залишилося. Вони можуть прибути вже найближчі дні або навіть години.
• Нам потрібно повернутися на бази та поспілкуватися з персоналом, - стурбувалася Оля. – Вони також мають знати наші плани. А може краще їх розпустити по домівках? Так ми не будемо зайвий раз наражати їх на небезпеку, якщо розпорошимо по місцевості.
• Скупчення завжди привертають увагу, а ці особливо ласі до чужих тіл, - зауважив Кор. – Мабуть, що ти права.
• До речі, - стурбовано спитала Оля. – А де наш артефакт? Ми ж його забрали від охочих поглянути на нього?
• Він у нас в бункері, - заспокоїв Кор. – Лежить у шафі загорнутий в тканину. Не хвилюйся, бо я про все подбав.
• Пропоную повернутися на двадцяту базу, - запропонувала дівчина. – Треба дати вказівки. А ще я дуже сильно хочу їсти.
• Генетична модифікація тебе сильно виснажила, - пояснив Кор. – Розумію. Тоді не гаймо часу. Сідай. Я повернуся, щоб зачинити вхід у бункер.