Сон сьомий.

Прямі лінії рядів, синхронні рухи, чіткий напрям. Все це виглядає в степу неприродно, неправильно та водночас заворожує. Фаланги воїнів наїжачені списами рухаються впевнено, нестримно. В кожній фаланзі шістнадцять рядів списоносців, яких з боку прикриває кіннота. Сонце відбивається від шоломів, щитів. Армія крокує й від кожного кроку обважнілого через зброю та захисні обладунки земля здригається.

Нескінченний людський потік йде обираючи рівнинний шлях. Загроза, що з собою несе військо вчувається вдалечінь. Люди втікають, втікають звірі, принишкли комахи. Хіба лиш степові пагорби незворушно спостерігають за людською метушнею, час від часу погойдуючи рідкими заростями чагарнику на маківці.

– Красиво, – шелестить один чагарник іншому.

– Тільки й того, – відповідає йому інший.

Яртур вже тричі пожалкував, що для спостереження перетворився на чагарник, встромивши у всі можливі шпаринки одягу гілочки верболозу. Перетворитись на частину степового пейзажу, повністю віддавшись відчуттям, ловлячи кожен порух вітру й піддаючись йому найменшою частиною тіла саме так, щоб листя колихалось як і у справжнього куща, було приємно й нескладно. Адже старий індіанець Вікрам свого часу добре навчив їх з Лукіаном особливому стану, коли ти, то ти й не ти. Коли ти водночас знаходишся в одному місці та спостерігаєш за собою зі сторони. Проте, все, що треба було вони побачили. Слід вже спускатись з пагорба, бігти до своїх коней припнутих з іншого боку та чимдуж летіти до царя Атея, що чекає їх у двох днях ходу звідси. Але розпочати спуск, саме зараз – то невиправданий ризик. Раптом хто помітить зникнення чагарнику?

– Бач, списи які довжелезні? – Лукіан схоже теж не в захваті від бездіяльності.

– В кожного наступного ряду, спис довший ніж в попереднього, – шепоче у відповідь Яртур. – Приблизно на крок. І так аж до шостого ряду. З обох сторін.

Яртур спостерігаючи з самого сходу сонця за бойовим строєм македонян постійно думав як саме варто битись з цією армією. Він відчував, що ідея вже зародилась, але ніяк не міг сформулювати її в чітку картину. Вирішив поділитись міркуваннями з побратимом, сподіваючись не стільки на його пораду, а що під час викладення своїх відчуттів нарешті сам зуміє схопити за хвіст думку, яка ніяк не хотіла набувати зрозумілих обрисів.

– Йти в атаку спереду, як і ззаду неможливо на них. Перший ряд з обох сторін несе спис, приблизно такий з яким ти не розлучаєшся - у два кроки довжиною. Наступний ряд вже тримає списи довжиною в три кроки, потім в чотири, потім в п’ять, тож якщо шість рядів виставлять всі свої списи, то прохромлять вершників разом з кіньми…

Чутки, про те, що македонський цар Філіпп, покинув осаду Вавілону й раптом рушив до гирла Дунаю, аби встановити туди статую Геркулесу, бо буцімто, саме так пообіцяв богам, спочатку викликали недовіру царя Атея. Та все ж він доручив розвідувальному загону вияснити, що відбувається на фракійській землі насправді.

Яртур, Лукіан та Ксетій разом з кількома десятками кращих своїх воїнів пройшли вглиб Фракійської землі, завітали до кількох племен. Всюди їм брехали, що македонян не бачили й не чули. Проте надто добре вміли побратими читати людей, аби вірити брехні. Однак доповідати цареві, що македонці разом з фракійцями задумали щось лихе, бо надто вже у вождів стиснуті губи та бігають зіниці, не випадало.

Довелось діяти більш рішуче. В одному з племен, в кінському стійлі Ксетій помітив мокрих коней, які штовхались та кусались з іншими, сухими. Зрозуміло, що перед візитом Яртура з товаришами до племені завітали чужинці, але вождь, як і інші брехав, запевняючи, що нікого чужого давно не було в цих землях.

Яртурове військо напало вночі. Македонян виявилось чоловік п'ятдесят. Разом із фракійцями це була потужна сила проти невеликого Яртурового загону. Але ніч, раптовість, македонська самовпевненість, та міцний (через грецьке вино) сон були на боці скіфів. Вбити довелось всіх, крім тих п’яти, які й розповіли, про похід македонського царя Філіппа проти скіфів та про хитрість зі статуєю Геркулесу. Саме в тій бійні Лукіан взяв собі довгий македонський спис, гострий з обох боків, і не розлучається з ним.

– Та хоч десять кроків в їх списах, – заперечив Лукіан. – Політ скіфської стріли значно довший за будь-який спис. Засипати їх хмарою стріл з луків та й потому.

– Чому вони тримають такі щільні ряди як гадаєш?

– Нащо мені гадати? Ти в нас мудрагель ти й думай. Але не перегинай, як зазвичай ти це робиш, палицю!

– Шоломи, кіраси, щити, – продовжив висловлювати думку Яртур, не звертаючи уваги на Лукіанові кпини. – Якщо македоняни втримають стрій, захищаючись щитами, то стріли просто не досягнуть їх. Ми ж розкриємося й поки будемо захищатись від кінноти та прикриватись від метальників, що пожбурять дротики та каміння, підбіжать списоносці. Тоді можемо й не встояти.

– Та досить вже! В нас теж є списи, й мечами вміємо битись! Ще подивимось чия візьме! Сонце вже сідає, спускаємось по тихому!

– Ні.

– Що знову?!

– Сонце просто за нами. Кожен зайвий рух небезпечний. Чекаємо. Краще подумаємо, як будемо битись з македонянами тим часом.

Яртур прикрив очі ігноруючи невдоволене бурмотіння Лукіана, про те, що досить вже командувати та про надмірну прихильність до планування.