На вежі(ІІ).

Ми з Леоксом не відриваючись дивились на вороже військо. З боку моря донісся скрипучий крик крячки, і цієї ж миті металевий башлик злетів з голови македонського вершника, та впавши на землю не покотився, а нерухомо застиг, прохромлений стрілою точно в шишак.

На вежі всі почали радісно горлати. Кричали та сміялись, хтось навіть заліз на захисний зубець, та відвернувшись від ворога підняв хітон демонструючи відповідь на пропозицію здатись.

Леокс осмикнув жартівника та сказав:

– А він навіть не здригнувся.

Македонський керманич і справді, спокійно подивився на шолом, потім перевів погляд на нашу башту й зобразив руками оплески.

Якийсь час вороги радились. Потім п’ятеро метальників побігли до краю балки. Один біг з факелом, від якого йшов густий дим. Таким чином, вони просили не стріляти. Підбігши до краю, метальники пожбурили в наш бік матіобули, ми обачно сховались.

На цих шарах було вже інше послання, під викарбуваним ім’ям Александра, яке складалось з єдиного слова: «Перемовини».

– Я піду! – Підхопився Леокс.

– Ні. Я. – Заперечно захитав головою Протоген.

– Зараз не час сперечатись, – сказав Леокс та рушив в бік сходин.

– Згоден, – відповів Протоген та звернувся до гоплітів: – зупиніть.

Воїни направили списи в бік Леокса, той на мить розгубився, та все ж зупинився, бо йти просто не було куди, увсебіч стирчали гострі наконечники.

– Стій! – Це Леокс вже кричить мені, бо я не люблю коли півдесятка воїнів погрожують моєму товаришеві. – Не вистачало, ще нам між собою почати чубитись. Тим більш, що Протоген і справді більш підготовлений, в шоломі, в обладунках, поножі… Зустрічають, як відомо, по хітону в мирні часи, на війні дивляться на обладунки. Нехай Афіна підкаже тобі мудрі слова, Протогене, сину Евдора, й пам’ятай, що Ніке завжди благоволить тому, хто виважений.

Поки спускали місток через балку, Протоген в оточенні двох десятків списоносців нетерпляче переминався з ноги на ногу. Та коли місток поєднав два береги метушіння зникло. Крок став впевнений, лункий, рипіння шкіряної піддівки, що терлась об бронзовий панцир долітало аж сюди, на вежу.

Ось Протоген вже на іншому, ворожому, березі. Півколом списоносці, списи спрямовані вгору. Під'їжджає верхи македонянин, що залишився без шолома. Уважно слухає Протогена, та згідно схиливши голову зістрибує з коня.

Розмовляють. Час від часу то македонянин, то Протоген махають руками в бік Ольвійських мурів. Ось вони вже обидва дивляться на вежу, де ми з Леоксом намагаємось зрозуміти про що там точиться бесіда.

Кілька разів здавалось, що зараз спалахне сварка, проте обійшлось все майже спокійно, принаймні таке враження звідси, з вежі захисного муру.

– Зопіріон пропонує двобій, – сказав Протоген, коли повернувся.

– Так це був він? – запитав я не стримавшись.

– Він, – відповів безбарвно Протоген, намагаючись не зустрічатись зі мною поглядом. – Каже, що не бажає пролити зайву кров, й пропонує поєдинок. Якщо переможеш ти, – він киває в мій як і раніше уникаючи дивитись на мене, – вони залишають Ольвію в спокою. Якщо програєш, Ольвія стає македонським полісом. Без опору.

– Стій, стій. – Леокс аж руками замахав. – Чому саме Анафор? Звідки Зопіріон взагалі знає про нього?

– Я й сам здивувався, – виплюнув Протоген та через паузу додав: – Та він взагалі багато знає, як на чоловіка, що лиш три дні як з’явився.

Протоген почав плутаючись розповідати про свою розмову з Зопіріоном, постійно збиваючись на свої припущення. Загалом виходило, що Зопіріон відразу здогадався, хто саме збив з нього шолом. З такої відстані й так влучно це міг зробити лиш син Аполлона, що мешкає в Ольвії. Тому аби поєдинок (а в тому, що з боку Ольвії виставлять саме мене македонець не сумнівався) був чесний, мені заборонялось брати лук. Спис, меч, сокиру - будь ласка. Лук зась. Мало того, з думки македонського полководця, бій буде рівним, коли проти сина Аполлона самого, буде протистояти щонайменше три супротивники. Бій має відбутись, сьогодні ж, коли сонце торкнеться своїм обідком зубців оборонного мура.

Ми всі одночасно подивились на сонце. Часу майже не залишилось.

– Так, то й так, – промовив я й пригадав, що при мені жодної зброї. – Леокс як ти дивишся, аби Ольвію врятував саме твій меч?

– Це самогубство! – Леокс виглядав розгубленим. – Три досвідчених бійці! Краще просто здати поліс. Відразу!

– Ніхто нічого не здасть. – Протоген подивився на Леокса та на мене з-під насуплених брів. – Їх там тридцять тисяч. Це чи не вдвічі більше ніж нас, якщо рахувати з жінками та дітьми. Але на нашому боці, мури, балки, та Олімп! Боги за нас, чи не так Анафоре?

– Сонце вже на зубцях, – сказав я замість відповіді.

Коли всі подивились в той бік, я миттєво вихопив з піхов меч Леокса та відскочив до східців.

– Я мушу спробувати! Якщо програю, то ви вільні робити як завгодно. Хочете здавайте місто, не хочете - то ваша справа. Я йду битись.