На вежі (І).

Розбудив мене скептичний голос Леокса:

– Може ще й жінок зрівняти правами з чоловіками?

Від такої зауваги навіть Полімій гмикнув. Але Калинник не поспішав з відповіддю, він якийсь час дивився в небо, потім пробігся поглядом по геометричному візерунку нагорі портика й лиш потім захитав головою:

– Ні. Не варто. Боржник проявить хоробрість, аби позбутись ярма, раб битиметься за свою свободу. Жінки ж навпаки, віддають своє життя за свого чоловіка, бо вона без нього й не людина. А коли стане рівноправною й зможе сама приймати рішення, то ще питання яку сторону вибере. Зараз не час для таких експериментів… Полімію записав?

Леокс підхопився на ноги.

– Анафоре, ходімо. – Хитнув головою в бік виходу. – Схоже це надовго.

На вулиці нас чекає Пікралідій.

– Протоген на вежі, що лівіше Північних воріт, – доповідає Леоксу.

Той якийсь час думає його обличчя хмарніє. Схоже новина очікувана та все ж неприємна.

– І ти його прямо там бачив?

– Ні, – мотає кучерявою головою хлопець, – мене не пустили гопліти. Ворота зачинені та завалені камінням, на мур теж нікого не допускають.

– Звідки ж ти знаєш, де саме стратег?

– Я сказав охоронцям, що маю передати повідомлення особисто в руки від сітона Леокса. Мені відповіли, що найкраще тоді чекати біля сходів лівої вежі, коли з неї спуститься Протоген.

Леокс підібгав губи, аби приховати чи посмішку, чи невдоволення й рушив в бік Північної брами. Я слідом. Леокс крокував широко, не помічаючи нічого навкруги. Від нього просто віяло тривогою. Схоже він вже зрозумів, те про що я лиш можу здогадуватись.

Самих воріт майже не було видно, за купами каміння та кількома рядами воїнів. Обличчя у всіх зосереджені, напружені. Дивляться вороже.

– Я Леокс, сітон. – Ці слова, а скоріше впевненість в голосі подіяла на охорону переконливо. – Він зі мною.

Нас пропустили, але біля сходинок знову стояли гопліти, які виявились більш впертими:

– Наказ нікого не пропускати! – проторохтів дзвінко хлопчина та перекрив вхід списом.

Його напарник зробив теж саме, й вони схрестили перед нами списи, не дозволяючи рухатись далі. Діяли злагоджено, та все ж списи дрібно дрижали, стукаючись один об один з тихим дзенькотом.

– Хлопці, – в голосі Леокса з’явились батьківські нотки, – ви мене не пізнаєте?

Видно було, що охоронці пізнали свого колишнього вчителя. Відводили погляд та намагались надати рішучості обличчям.

– Лінею, – звернувся Леокс до хлопця, що першим перегородив нам путь, – сподіваюсь ти не забув той боковий удар мечем. Пам’ятаєш як довго ти не міг навчитись бити збоку й зверху, скільки часу та колод довелось витратити, аби ти врешті-решт навчився відсікати уявну голову. Тепер, здається, прийшов час перевірити мою науку на справжніх ворожих головах.

Хлопець на останніх словах розкрив рота, почав часто дихати та все ж не відводив списа, хоч дріб й став частішим.

– Злість! – Леокс викрикнув це слово просто в обличчя, від чого здригнулись обоє охоронців. – Злість має бути всередині, тоді не залишиться місця страху та сумнівам. Ворог біля воріт! Матері, старики та діти – ось про що ти маєш думати, а не боятись. Ненавидіти, рвати зубами, стати цербером, що перекусить ворожу горлянку навіть ціною власного життя!

У хлопця помокріли очі, але щоб витерти вологу, довелось би відпустити або спис, або щит. Вже не лише спис деренчав в його руці, він сам мілко трусився, проте прохід не звільняв.

– Заспокойся, – сказав Леокс повернувши в голос турботливі нотки. – Протоген там? – Він кивнув головою вгору, на башту.

– Т-там, – часто закивав головою Ліней

– Я пройду? – голос Леокса знову звичайний, наче й не він щойно закидав хлопцям боягузтво.

Ліней прибрав списа, через якусь мить теж зробив і напарник. Ми рушили крутими східцями на верхівку муру.

Коли й на виході з башти нам спробували перекрити прохід, я відсторонив плечем Леокса та взяв двох охоронців під пахви, й просто відставив їх, аби не заважали. Вони розгубились спочатку, потім розізлились, чи тільки зробили гнівний вигляд, та все ж в бійку не ризикнули кинутись. Тим більш, що з дальнього краю башти обізвався Протоген:

– Що ви тут забули? – Бризкав слиною на всі боки, хоч погляд не відводив тільки від мене. – Що за витівки? Зовсім вже знахабнів, та я…

На щастя в тираду втрутився Леокс:

– Протогене, не втрачаймо часу. Це я попросив Анафора діяти рішучіше, бо поки до тебе дістанешся й війна закінчиться. Що там? – Леокс кивнув в простір за межами муру.

– Та що? Підходь…те. Дивіться!

Він відійшов в бік звільнивши нам спостережне місце. Те що ми побачили, змусило на якийсь час забути як дихати. За балкою, що була вирита саме для таких випадків, вся поверхня переливалась та метушилась. Море, живе море простягалось від краю балки й до обрію. Кінні, піші, в захисному спорядженні та у звичайному одягу люди були скрізь. Якщо в перших рядах ще була якась подоба порядку – кіннота стояла в лінію, піхотинці тримали стрій, то чим далі, тим більше зборище нагадувало метушню мурах.