Сон шостий (І)

Плескіт. Грайливі хвильки накочуються одна на одну. Бавляться. Сонце відбивається в річкових брижах. Правий берег прямовисний, безлюдний. Лівий пологий, захаращений наметами, куренями, шатрами. Майже біля води стоїть найвище повстяне шатро, огороджене сухим очеретом, наче тином. Біля очеретяної огорожі стоять два воїни в чорно-білих спідницях, хутряних чобітках, з голим торсом. В руках списи та дерев'яні щити. Мимо них, весь час вбігають та вибігають із шатра загорілі майже до чорноти, інші воїни. Охоронці лінивими поглядами супроводжують метушливих. Нікого не зупиняють, не запитують. Стоять зіпершись на списи, позіхають.

Аж ось виструнчились, надали собі грізного виду. З шатра стрімким кроком вийшов головний. На відміну від інших голова не простоволоса, на ньому мідний лискучий шолом, м’язи на ногах перекочуються під бронзовою шкірою. Каптан без рукавів. На кожному кроці перебирає повітря міцними руками. Швидко проходить вздовж охоронців, стає біля самого річкового окрайка й задерши голову вдивляється в сонце, яке поволі підіймається з-за протилежного високого берега. З того берега, з якого за ним пильно спостерігають три пари очей.

Яртур, Лукіан та Ксетій лежать зіпершись спинами на берегову стіну. Вимазані з п’яток до маківки в річковий мул, лиш очі виблискують. Влітку після весняного повноводдя, річка відходить від берега залишаючи смугу багна, що не сохне, в якій, як свині в грязюці розташувались хлопці.

– Вождь? – запитує Лукіан не рухаючи губами.

– Схоже. – Киває ствердно Ксетій.

– Не смикайся, – сичить Яртур.

Вони спостерігають за тим шатро вже другий день, але господар вийшов вперше. Чоловік, і справді схоже - вождь, в тому таборі на протилежному боці ріки. Він поблажливо дивиться на інших, які виструнчуються перед ним, тримається гордливо, поважно. Віддає короткі накази, двом чоловікам в плямистих спідницях, які щойно підбігли та стоять чемно схиливши голови.

Коли фракійське плем’я трибалів почало свій рух в бік скіфських земель, Атей наказав просто спостерігати. Не вкладалось в голові, як цей безкінний народ міг піти війною на скіфів. А проте, трибали перейшли нічийні прикордонні землі, а коли на їх шляху з’явилось перше поселення з синім стягом, не роздумуючи пограбували його, вбивши чоловіків та зґвалтувавши жінок.

Атей тоді вислав невеличкий загін воїнів, аби ті швидко розібрались та навели лад. Та виявилось, що місцевість настільки помережана річками та болотами, що кінний воїн програє пішому. Особливо, якщо той провів в цих землях все життя. Звична скіфська тактика з блискавичними нальотами та знищенням ворога нескінченною зливою стріл в цих болотяних місцях не діяла. Розігнатись кінноті просто не було де, а в ближньому бою лук програвав довгим списам, та коротким дротикам, якими трибали володіли надто вправно.

З першого утихомирювального походу мало хто повернувся. Атей не був би мудрим царем, аби просто зібрав військо та пішов назустріч навалі трибалів. Він зібрав нараду з ватагами та вождями, аби зрозуміти як бути з цією неочікуваною загрозою.

Було зрозуміло, що плем’я трибалів - то лиш частина якогось, незрозумілого поки, плану. Схоже фракійці, або македоняни затіяли якусь гру. Але яку? Чи просто промацують на міцність скіфські кордони, чи мають намір завдавати удару, коли цар відправить своїх воїнів на бійку з трибалами?

Хто б не стояв за цими дикунами, вони діяли доволі розумно. Маршрут вибирали з річками та лісами, уникали відкритої місцевості. Набіги на поселення були блискавичні - хапали, що могли нести й розчинялись в лісах та болотах. Вивідники Атея так до кінця й не змогли відповісти на питання про чисельність трибалів. Вони постійно сновигали лісами, ніколи не збираючись в одному місці разом.

Отже, було прийнято рішення зупинити трибалів, але зробити це малою силою, не відзиваючи скіфських воїнів зі своїх звичних рубежів. Атей був впевнений, що не дивлячись на розосередженість трибальського війська, керівний центр там єдиний. Треба знайти та знищити його, і тоді посиплеться вся організація ворожого походу. Відокремлені одне від одного загони втратять зв’язок, залишаться без чіткої цілі, та з рештою розчиняться в лісах.

Нарешті вдалось вирахувати головний загін. Він найчисельніший та й порядку там значно більше ніж в інших. Скіфські воїни на чолі з Атеєм (в старого царя кров грала наче в молодого) підійшли до ворога та почали готувати атаку.

Трибали розташовувались на одному березі річки, на іншому ліс, за лісом скіфи. Якщо йти просто через ліс ворог вчує небезпеку, встигне підготуватись, організовано прийме бій і піди вгадай чим все завершиться. Раптом вождь трибалів не згине, встигне втекти й продовжить свій нищівний похід?

Саме тому Яртур з товаришами другий день нерухомо лежать в багнюці, вираховуючи куди саме вдарити аби влучити точнісінько в серце ворогові.

І ось, нарешті, побачили того, за ким полюють скіфи вже котрий місяць.

– Вночі засиплемо його шатро підпаленими стрілами, – каже Лукіан, коли побратими із Ксетієм вночі відповзли вглиб лісу. – Почнеться метушня, той вискочить у своєму мідному шолому, й ти, Яртуре вже не схибиш, встромиш стрілу просто між очі.

Вони напівлежать під крислатим дубом біля струмка, в якому нарешті змили остогидлий бруд. Хто б міг подумати, що просто відчувати повітря шкірою це приємно. Та крім прохолоди, що гуляє тілом, щось ще відчуває Яртур. Щось неправильне, але думки ніяк не виструнчаться в чіткий ряд.