Новопризначений сітон (ІІ)

Вийшовши на берег, я нарешті роблю глибокий вдих. Виявляється весь час прогулянки Нижнім Містом, я дихав поверхнево, наче боявся, що вдихнувши глибоко те повітря, вже не зможу позбавитись від нього ніколи.

В порту лиш один корабель. Дізнавшись, що Зопіріон веде військо війною, всі хто мав судна відчалили. Залишились лиш Мілетяни, бо в їх кораблеві була пробоїна. Але й вони вже полагодились та зараз саме йдуть останні приготування, аби відплисти у свій, хай і скорений, проте безпечний Мілет.

Ми з Леоксом наче заворожені спостерігаємо, як така громадина потроху відчалює від берега, якийсь час ловить рівновагу, роздуваються два величезні паруси й ось вже корабель, наче ожив – впевнено став на хвилю, піймав вітер і легко, як пір’їна поплив геть.

– Ніколи не любив хитавицю, – чую голос за спиною.

Обертаюсь і бачу білозубу посмішку на темному обличчі Хабі. Він спокійно дивиться через наші голови, наче це не його корабель щойно відплив.

– Ти залишився? – питаю. – Чому?

Він ще якийсь час супроводжує поглядом корабель, потім розводить довгими руками:

– Змагання ж не завершено, – зуби виблискують на сонці. – Який же я буду Непереможний, якщо не зможу перемогти тебе?

– Які змагання? – запитує Леокс. – Війна! Будь-якої миті на місто попруть македоняни, тут аби вижити, а ви про якісь змагання!

Але Хабі незворушний:

– Поб’ємо македонських свиней і повернемось до наших справ.

До розмови вривається тріскучий звук - це раби зсипають щось на ноші. Навколо них дріботить Антестерій, розмахуючи руками та інколи пригощаючи невільників тичками та копняками. Втім цього ніхто й не помічає.

– Антестерію, радуйся сину Лінея, – кричить йому Леокс та йде на зустріч.

– Радуйся й ти, Леоксе сину Геракліда, радуйся й ти Анафоре сину Аполлона, – відповідає вклонившись Антестерій та без будь-якого переходу починає розповідати заглядаючи знизу в очі Леоксу: – Розбитих амфор в порту без ліку. Тут така метушня створилась, коли всі почали поспіхом відпливати. А нащо добру пропадати? Ми позбираємо це все й висиплемо на вулиці Ольвії. В багатьох місцях доріжки просіли. Нові люди приходять чи не щодня. Порядок все важче підтримувати. Ні-ні, я не жаліюсь! Впораємось. Інакше гріш ціна нам - Агораномам, якщо не зможемо хоча б вулиці підсипати вчасно. Війна війною, але обов’язки ніхто не відміняв… Нагрібайте більшу кучу! – крикнув на рабів і знову до нас: – До вечора полагодимо доріжки навколо агори, а потім…

– Добре-добре, – перериває його нескінченну розповідь Леокс. – Скажи мені Антестерію, кожен з вас, з п’яти агораномів опікується своєю часткою міста?

– Так, саме так. – Дрібко закивав головою агораном. – В мене ось, порт, частина Нижнього Міста - там найважча ділянка, та ще вуличка біля дома Евресіба, а у…

– Чи є в тебе плани, мапи цієї місцевості? – знову перервав його сітон.

– Які це? – Не второпав Антестерій. – Навіщо мені це? Я тут кожен куток знаю, всі пси мене знають. Що я з тими планами буду робити? Сміття прибрати вони не допоможуть.

Леокс жестом зупинив його. Подякував за роботу, сказав, аби той і надалі все робив сумлінно й поспішив якнайдалі від говіркого наглядача за порядком.

 Повертатись в Нижнє місто не хотілось. Тому не заходячи в місто ми пішли вздовж мура, що відгороджував місто від моря. Смужка суходолу ледь сягала десяти ліктів, інколи доводилось перетинати мокрі місцини, подекуди брести. Та загалом прогулянка була приємною. Погода тепла, зліва міцна кам’яна стіна, що додає впевненості у стійкості міста, праворуч заспокійлива морська мелодія, яка то затихає то голоснішає.

– Ну й що ти думаєш? – запитав я Леокса, переплигуючи чергову калюжу. – Маю на увазі, враження від твоєї перевірки які?

– Та що тут думати? – Схоже він і сам намагався зрозуміти свої враження. – Все гаразд. Ольвія буде з відремонтованими дорогами, я певен. Та це й не перевірка ніяка. Так ото, просто подивився, хто чим дихає. Але нічого тривожного не помітив.

– А мені здалось, Евресіб брехав, – не погодився я з ним.

– Евресіб брехав, – підтвердив Леокс, зупинившись. Він взяв гальку та пожбурив її в море. Поки камінець стрибав, рахував: – Дев’ять! Хітон в нього був мокрий на грудях, а один з кутів колодязя навпаки сухий. Схоже старий швидко зорієнтувався, й викинув крадені монети, перевалившись через край колодязя. А як горловина завузька, щоб скриня пролізла довелось йому неабияк помолитись всім богам, аби монети висипались вчасно, до того менту, як ми з тобою знайшли його.

– Коли здогадався?

– Та відразу. – Він підняв ще одну гальку, зважив в руці, проте кидати не став. Сховав її за пояс. – А коли старий пояснив як працює той колодязь, сумнівів не лишилось.

– Чому? – Я спочатку навіть не міг сформулювати запитання. – Чому ж тоді, ми не змусили його повернути гроші в казну? Чому ми не віддали його під суд? Чому залишили в покої?

– Нащо? – своєю чергою запитав мене Леокс. Я навіть поперхнувся від обурення.

Леокс на відміну від мене залишався спокійним. Він почав пояснювати речі, про які я й не задумувався, але й погодитись з ним не міг. Про те що, зараз війна й не на часі починати викривати злодіїв в самій верхівці, про те що кожен на місці Евресіба буде таким же. В більшій або  меншій мірі. Але Евресіб впевнений, що перехитрив, що він розумніший, а це дає певні переваги, якими можна буде з часом скористатись на користь місту. Поки що нехай радіє, що відбувся легким переляком. Якщо ж зараз замінити його іншим, то знадобиться час, аби вивчити ту людину. А от часу зараз, якраз і нема.