Новопризначений сітон (І)

Листя на тополях мілко мерехтить. З ями тхне. Останнім часом ніхто вже не переймається, аби вливати туди ароматичну олію, чи хоча б закривати ляду. В минулому ті часи, коли в яму потрапляли лиш жертовні залишки. Зараз туди звалюють сміття чи не щодня.

Зопіріон ще не дійшов до стін Ольвії, проте люди тікають з полів та сіл, що розташовані навколо Щасливого міста, сподіваючись на захист. Храм Аполлона, звісно, приймає тих кому немає де зупинитись. Колись лункий від пустоти простір храму, тепер постійно наповнений гулом, як бджолиний вулик. Люди сплять, їдять, пересуваються, одним словом живуть. Поки що мені вдається не впускати нікого до абатону, та схоже, не довго я протримаю його пустим – біженців щодня більшає.

В теменосі теж постійно люди. Вони групуються в невеличкі компанії, гомонять. Місцина біля тополь - чи не єдине місце, де можна насолодитись спокоєм, відвернувшись від інших, та намагаючись не помічати сморід.

– Радуйся, Анафоре, сину Аполлона. – Як до мене підібрався Леокс я не чув.

Проте в такому гомоні це не дивно.

– Радуйся Леоксе, сину Геракліда, – відповідаю й знову обертаюсь до тополь.

Леокс тепер не просто вчитель ефебіїв, він один з п’яти сітонів. Цю колегію обирають для отаких, як зараз складних часів. Повноваження їх туманні та незрозумілі. Архонти спілкуються з ними напряму й становлять певні задачі, які довірити можна далеко не кожному. А от що зрозуміло всім, так це те, що сітони нічим не обмежені у своїх повноваженнях.

І якщо в скрутний час до тебе підійшов хтось із сітонів, то це навряд чи добрий знак. Проте я не хвилююсь. Я знаю, чому Леокс прийшов.

– Розповіси, як все було? – запитує рівним голосом.

– Ти, схоже й так вже все знаєш, – та Леокс уважно дивиться пропустивши між вуха мою спробу ухилитись від розповіді.

Тим більш і розповідати майже нічого. Один з теперішніх мешканців храму Аполлона сьогодні вийшов вранці на ґанок, на нього налетів якийсь німий божевільний та встромив меча в бік. Більше я нічого й не знаю.

– В що він був одягнений? – запитує Леокс, а я нарешті починаю розуміти, чого він від мене добивається.

– Та облиш, – відповідаю, махнувши рукою. – Подарував я мерзляку свій гіматій, але це лиш збіг.

Якийсь час стоїмо мовчки.

– Смердить – тихо промовляє Леокс.

Я мовчу, він якийсь час чекає, на відповідь потім додає:

– Тхне чимось … м-м-м, чимось незвичним, але знайомим. – Він голосно втягує повітря, якийсь час мовчить наче смакує, та додає: – Ні, не пригадаю.

– Сітони тепер і відхожі ями перевіряють? – не можу стриматись аби не підштрикнути його, хоч до кінця не впевнений, що він говорить про аромат з ями.

– Добре що ти нагадав, про мої обов’язки, – відповідає Леокс наче тільки-но спам’ятавшись.

Що тут доброго, я запитувати не став. Піднявся вітер, листя зашуміло сильніше, сморід посилився, якесь незрозуміле роздратування, малесеньке як сім’я соняшника почало проростати десь глибоке всередині.

– Ходімо, прогуляймося? – чи запитав, чи запропонував Леокс. – Та не напружуйся ти так!

– Я й не напружуюсь…

– Справжня, звичайна прогулянка. – Проігнорував він моє заперечення. – Для тебе прогулянка, а я поєднаю, як-то кажуть корисне з необхідним.

Поки ми йшли до виходу Леокс пояснив, що йому треба обійти з візитами колегії. Придивитись, що там та як, чи справляються люди зі своїми обов’язками, чи розуміють складність та необхідність завдань. Я ж йому потрібен, аби зменшити градус напруги. Якщо він зайде до того ж Калинника, чи скажімо Антестерія сам один, то це буде мати вигляд чи не офіційної перевірки. Зі мною це ж матиме вигляд скоріше дружнього візиту, ніж службової необхідності.

– Ти справді гадаєш, що зі мною буде краще? – запитав я, не приховуючи нерозуміння, коли ми вже виходили з теменосу.

Там нас чекали. Пікралідій стояв обіпершись на стіну, та щойно помітивши нас виструнчився й спробував надати обличчю дорослого вигляду, від чого здавався ще меншим ніж був на справді.

– Пікралідій, – знову не звернув уваги на моє питання Леокс, – знайди нам когось з Агораномів.

Хлопчина миттю розвернувся на п’яті й вже мало не побіг, як Леокс зупинив його:

– Тільки зроби так, щоб тебе не бачили. Знайдеш і все. Потім біжи в дім Евресіба, ми, – Леокс показав очима на мене, – чекатимемо там.

Отже, наш шлях в дім одного з хранителів храмових скарбів. Мушу визнати, розумно перевірити казначея в його домі, а не на роботі, де скоріш за все, справи в ідеальному порядку.

Майже всю дорогу йдемо мовчки. Є така особливість у Леокса - біля нього мовчання не викликає жодних незручностей. Лиш біля воріт він промовляє:

– Кажуть, колись цей дім належав самому скіфському цареві Скілу. – Я стискаю плечима, та ніхто й не чекає від мене відповіді, Леокс вже стукає у двері.

Не знаю кому раніше належав цей будинок, але він значно виділяється на фоні інших - більший в кілька разів, одна стіна побудована просто на схилі, який веде до Нижнього міста. З-за огорожі видніється голова статуї Артеміди.