Сон п'ятий (ІІ)

Цар Атей порався біля свого коня. Чистив боки повстяною ганчіркою. Яртуру доводилось чути, що цар завжди сам порається біля Грифона, проте раніше бачити не випадало, як цар особисто натирає боки коневі. Вони були навіть схожі. Обоє високо тримають сиві голови, віддають чуби на забавку вітру. Мабуть, через цю схожість цар майже ніколи не вдягав башлика, обмежувався лиш блакитною пов’язкою на чолі.

Яртур з Лукіаном спішились, підвели коня з бранцем і стоять переминаючись з ноги на ногу, не рішаючись з чого почати, бо надто вже Атей захоплений своєю справою й не помічає навкруги нічого.

А в тім то лиш так здавалось.

– Кого це ви привезли? – запитав цар, начісуючи гриву.

– Полоненого, – відповів Лукіан.

Яртуру здалось, що прозвучало, це дещо зухвало, й він додав:

– Сновигали тут прийшлі. Ледь упорались, надто зухвалі. Одного лиш захопили. Думаю разом з тобою й поспілкуємось… Батьку.

Полонений тим часом вже почав очунювати. Застогнав, завертів головою. Засмикався, від чого кров з кукси швидко закапотіла розкидаючи увсебіч степовий пил.

– А рука де? – запитав Атей, хоч здавалось, що він і не глянув в той бік.

– Нащо йому дві? – своєю чергою запитав Лукіан.

Цар гмикнув. Відклав в бік ганчірку, розправив широкі плечі.

– Ну добре. – Атей відкинув з очей сивий чуб. – Ходімо поспілкуємось. Та розв’яжіть ви його. Що він, однорукий, нам зробить.

Хлопці швиденько послабили вузол і бранець гепнувся в мішанину з крові та пилу. Лукіан витягнув акінак та розрізав пута, що зв’язували бранцю ноги. Подумав мить і звільнив руку, що була приторочена до спини.

Чоловік якийсь час не рухався - чекав, коли кров відновить тік по жилах. Потім опираючись на вцілілу руку став на одне коліно, на інше. Стоячи на колінах обвів поглядом свинцевих очей з-під башлика хлопців.

Переляку в очах вже не було. Натомість з’явилось щось інше. Яртур не міг визначитись що саме. Смиренність? Приреченість? Точно, що не злість і не ненависть. Так і не зрозумівши до кінця, хлопці повели полоненого до найближчого намету, де на них вже чекав Атей.

– Нащо ти його батьком назвав? – Лукіан кивнув в бік намету.

– Вирвалось, – відповів Яртур коротко. Він і справді не знав чому так сказав.

Цар сидів на колоді, погладжуючи бороду в довгій білій сорочці. За спиною потріскувало багаття. Волосся набуло золотистого відтінку.

Хлопці посідали праворуч та ліворуч, бранець незграбно примостився навпроти царя.

– То ти цар? – озвався чоловік вперше. – Я тебе іншим уявляв.

– А ти? – запитав Атей і собі.

– Я Сакітас, а ти більш схожий на конюха, – сказав, наче плюнув в обличчя.

Цар жестом зупинив Лукіана, який вже був смикнувся в бік зухвальця.

– А ти, з тих, з невдоволених, – не запитав, а здогадався Атей. – Як там ви себе називаєте?

Сакітас мовчки роздивлявся співбесідника. Якийсь час в наметі царювала тиша. Лиш, коли зненацька тріснуло поліно у вогні, сказав:

– Ми вільні сколоти, – відповів та хотів випнути груди, натомість лиш зіщулився через біль в культі.

– Всі сколоти, що мешкають в степах, вільні, – заперечив Атей.

– Ні-і, – захитав головою бранець, так, що й шишак на башлику ледь хитнувся. – Всюди, де ти натикав своїх блакитних прапорців волею й не пахне. То твої раби! Ми ж нікому не коримося!

– Ви гірше рабів, – розсудливо відповів на те старий цар. Він сидів прямий як паля й лиш ледь схиливши голову ліворуч роздивлявся безрукого. – Ви оббираєте землеробів, вбиваєте мирних селян і живете тільки з грабунку.

Сакітас повільно посміхнувся.

– Ти нічого не зрозумів. А казали, що розумний. Грабуємо лиш поселення з синіми прапорцями.

– Нащо?

– Нащо-о-о, – передражнив царя Сакітас. – Бо Скіфія ніколи не була під єдиним царем. Ми вільні, розумієш, ві-і-ільні й ніколи не скоримося комусь єдиному.

– Тому й бігали наші діди та прадіди по всьому степу, від перських зайд, – протягнув якось приречено Атей. – Бо кожен сам собі цар, кожен сам по собі.

Яртур фізично відчув, що розмова загрузла наче кибитка в багнюці. Схоже й інші зрозуміли, що немає про що далі сперечатись. Сакітас перевів погляд на Лукіана.

– Нащо руку відсік? – запитав, але відповіді не чекав. – Краще б голову. Що я за воїн з однією рукою?

– Відвоювався, – гмикнув Лукіан. – Немає більше в тебе з ким воювати. Всі твої «вільні скіфи» лежать посеред степу, шакалів годують своїми кістками.

Сакітас перевів погляд на Яртура, й тому стало зрозуміло що саме було в тих очах. Рішення. Чоловік все вирішив. Вирішив. Все.

– А цей і зовсім дурний. – Зобразив посмішку, від чого обличчя набуло страдницького виразу. – Та це лиш дрібниця наших людей. Наш загін просто заблукав і нарвався на вас. Все одно відчистимо степи від Атеєвого панування. Навіть якщо й без мене.