Сон п'ятий (І)

Їх кілька десятків. Чотири-п’ять, може більше. Точніше порахувати заважає трава що звисає просто на очі, а прибрати її не можна. Треба взагалі завмерти, не рухатись. Стати частиною степу. Просто ще однією купиною. Вони всі зі зброєю, з усього видно, що досвідчені воїни. Треба лиш зрозуміти їх наміри, а от це якраз і не просто. Щось є неправильне, щось, що не дає зрозуміти, відчути вершників.

Добре ще, що вони сполохали зграю перепілок, і Яртур з Лукіаном та іншими встигли відвести коней вбік, а самі приторочивши до себе шматки дерну з травою уляглись невеличкими пагорбами посеред степу, щоб зрозуміти хто йде - ворог, друг, чи просто випадковий подорожній. Те що озброєних вершників багато, на кожного Яртурового товариша, припадає п’ять чи шість, то не так вже й важливо. Раптовість та майстерність швидко зведуть нанівець нерівність. Важливіше зрозуміти наміри зайд.

У головного, того що в башлику з вовчого хутра, зігнутого так, що шишак десь біля вуха, надто напружена спина, ноги так сильно стискають круп кобили, що та навіть зображено оглядається. Взагалі весь гурт знервований, це нервування передається коням, і ті стривожено форкають, прядуть вухами. Руки тримають біля руків’я мечів, зиркають увсебіч. А головне напрямок, вони йдуть прямісінько в бік табору царя Атея.

Сонце застигло в самій вершині блакитного, без жодної хмаринки, неба. Коли Яртур з Лукіаном, кожний взявши собі по п’ять воїнів вирушали з табору, сонце визирало з-за спини Атея, який побажавши хлопцям щасливої дороги, додав:

– Деревляни ніколи не прагнули війни з нами, зі степовиками, але й союзниками стати не поспішають. Їдете туди, аби погостити, подаруйте їм подарунки, луки, повсть, конопляні вірьовки. Одним словом зрозумійте, що у них на умі. – Цар обвів поглядом хлопців, зупинився на Лукіанові. – Без крові.

Хлопець невизначено повів плечима, а вголос промовив:

– А якщо …

– Щоб не було «якщо», цього разу ви їдете вдвох. Яртур просто подарує подарунки, поговорить з ними, пояснить, що степовики не вороги. Щедре пригостить грецьким вином. А ти прикриєш товариша. От і все…

Атей ніколи не робить щось необдумано. Про союз, хай і умовний з деревлянами він думав вже давно, й навіть були спроби домовитись з ними. Та хитрі лісові люди, ніколи не давали прямої відповіді. А цар хоче мати певність, що коли розверне своє військо на південь, до грецьких колоній, чи на захід до фракійського-македонських земель, то не отримає підступного удару зі спини.

Може це деревляни їдуть? Вирішили зробити перший крок, укласти мирну угоду з Атеєм? А нервують, бо невпевнено себе почувають на відкритому просторі. Не схожі вони на нападників. Надто вже розгубленість проглядається в їх намаганнях зазирнути за обрій.

Тим часом валка, майже минула сховок степовиків, треба приймати рішення, все ж таки нехай йдуть далі - бо не загрожують, чи треба зупиняти бо небезпечні?

Тонкий свист перервав метушливі думки Яртура. Спочатку дзвінко розсікла повітря одна стріла, потім до неї приєдналась інша, ще й ще. Це Лукіан зі своєю п’ятіркою з іншого боку почав стріляти в супротивника.

В супротивника?

Наразі так!

Яртур відкидає з голови шмат жирного ґрунту з травою. Хапає в руки лук, краєм ока відмічає, що його хлопці роблять те саме. Шквал стріл летить у вершників, крайні падають не встигши навіть схопити меча. Інші натягують луки, та не встигають зрозуміти куди стріляти, як падають пронизані нестримними стрілами.

Яртур помічає, що серед ворожих вершників мелькають піші постаті. Це Лукіан зі своїми хлопцями, вже нанизують на списи чужинців. Аби тільки в запалі битви не вбили всіх. Необхідно залишити й живих, бо треба допитати, думає Яртур, вставляючи чергову стрілу в лук. Але вже не може вистрілити, бо думки вибили його зі стану, коли тіло робить свою справу безпомилково. Тепер острах, вцілити в товаришів, не дає змоги відпустити тятиву. Грець з ним, з луком! Хапає меча й біжить у бійню. За ним інші, але з кожним кроком розуміє, що вони там не потрібні. Лукіанова ланка робить роботу швидко. Точно. Без зайвої метушні. Удар - ворог на списі, виштрикнув спис і одночасно вдарив мечем. Знову удар списом - знову в ціль. Жодного хибного руху.

Коли Яртур підбіг, в живих залишався тільки головний, з шишаком біля вуха. Його кінь, пронизаний в шию списом здригався в передсмертних конвульсіях, лежачи на господарі. Чоловік перелякано дивиться на навислого над ним Лукіана, який заніс догори меч. Все лезо в крові, що спливаючи донизу, великими краплинами падає з руків’я просто на бороду лежачому.

– Ні-і! – кричить Яртур. – Залиш його!

Та Лукіан навіть не глянувши в бік товариша, різко б’є мечем, кров стрімкою цівкою вдаряє вгору.

За мить Яртур вже поруч, збиває з ніг товариша й помічає як чужинець дивиться на свою відрубану руку, що впала на його груди. Він смикає обрубком, намагаючись схопити руку. Як не дивно, та пальці шкрябаючись грудьми лізуть назустріч куксі, наче сподіваючись, що все ще можна виправити. Наче можливо знову стати єдиним цілим. Очі чоловіка розширені та почервонілі, але в самій глибині ще є відтінок надії, що рука якось доповзе та з’єднається, повернеться…

Коли рука припинила судомити, чоловік починає горлати. Кричить, виливає з себе образу, гнів, страх та ненависть одночасно.