Перемогти не можна програти (І)

– Анафоре, сину Аполлона, радуйся, – долинає до мене голос Калинника.

Я зупиняю своє безцільне ходіння від однієї колони до іншої, йду на зустріч.

– Радуйся Калиннику, сину Евксена!

– Ходімо на двір, – каже Калинник і жестом запрошує вийти з храму. – Боги подарували чудовий ранок! Нащо стирчати в душному приміщенні, коли лагідне сонце з теплим вітерцем дарують щастя Ольвіополітам?

Він як завжди красномовний, проте я відчуваю хвилювання в голосі. За своєю багатослівністю він щось приховує.

А ранок і справді чудовий. Ми стоїмо на ґанку храма, сонце дбайливими хвилями погладжує дах стої, грається з жертовником, виблискує листям струнких тополь. Повітря після кожного видиху залишає смачний солонуватий посмак. Чи це не щастя - коли кожен вдих насолода? Мовчимо - ніхто не хоче першим порушувати ідилію.

– За останні чотири дні, – вирішую, що саме мені належить спустити нас на землю, – ти відвідав храм частіше ніж за попередні дев’ять років. Що цього разу?

Минулого разу, чотири дні тому, Калинник так, як і сьогодні прийшов зранку, аби повідомити мене, що Хабі живий, більш того, прагне реваншу.

– Знову битись? – запитав я.

– Ні, не битись. Змагатись, – відповів Калинник і пояснив, що йому довелось прикласти чимало дипломатичних сил та підшукати найвлучніші слова, для Мілетських старшин, аби виправдати мою нечесну перемогу.

– Чому це нечесну? – Вирішив «не зрозуміти» я.

Проте Калинник не був би собою, коли б почав відповідати на питання, яке не потребувало відповіді.

– А до чого тут правила? – починає свою розповідь Калинник, наче й не чує мене. – Запитав я старшин Мілету. Якщо ви про ті правила, що існують для змагань то де там зазначено, що спортсмен будь-якої миті має право висмикувати глядача з трибун? Анафор, взагалі міг відмовитись, але ж він розуміючи як важливо потішити публіку, порадувати гостей - вас - вирішив все ж прийняти бій. Натомість що отримує він, а разом з ним і всі Ольвіополіти? Звинувачення в не доброчесності?

Такого, що можна будь-кого викликати на бій, в будь-який момент дійсно ніде не написано. Але ж і мене ніхто не змушував, я мав би просто відмовитись від бою - заперечили Мілетяни. Калинник, же відповів їм, що не міг, бо це був би прояв неповаги до гостей. Після ще кількох «міг» - «не міг» співрозмовники дійшли такої згоди, що вважатимуть той бій першим днем повного комплексу змагань. Тож спортсменам доведеться ще змагатись в бігу, бігу з перепонами, метанні списа та стрілянні з лука.

– Що ще за біг з перепонами? – запитав я, бо в стандартну програму змагань входить метання диска.

– Я теж саме запитав їх, – відповів Калинник. – А вони почали щось вигадувати про нову Олімпійську програму, про зміни які ще не дійшли до нашої Ойкумени. Ну ти розумієш.

Я розумів, звісно для довготелесого Хабі кращого змагання ніж біг і не придумаєш. В нього один крок, як моїх два. А перепони (то для мене перепони, через які маю стрибати), ноги Хабі навіть не помітять.

Змагання пройшли без сюрпризів. Обидва забіги я програв, з моїми кривими ребрами взагалі не варто бігати, тому я просто зробив два кроки та відійшов в бік. Спис кинув краще. Тут мені пощастило, бо кидали не просто на дальність – не знайшлось в Ольвії досить довгої сцени, а то ще питання хто кинув би далі - а в ціль. Ціллю став макет персіянина на коні. Хабі обидва списи влучив в груди, я ж в очі. Одне око - один спис.

– Цього разу все значно простіше, –  повертає тепер вже Калинник мене до теменосу. Робить кілька кроків в бік храму Зевса й додає: – та складніше водночас.

Я приєднуюсь до прогулянки.

– Що старий? – запитав мене Калинник, коли порівнявся зі входом в Зевсів храм.

Він стоїть прямо заклавши за спину руки, дивиться на кам’яну будівлю й схоже не бачить її. Якби я не знав його вдачу, то подумав би, що він просто розпалює в мені цікавість. Але то не було в його характері, а отже він просто відтягує неприємну розмову.

– Пророкує, – підтримав я його гру у віддаляння неминучого.

Жестом долоні я запропонував Калиннику продовжити прогулянку, бо якщо мова й далі йшла б про оракула, мені довелось би зізнатись, що за всі дев’ять років я жодного разу не зайшов до сусіда. Майбутнім я не цікавився, минулим тим більш. Зайти, аби виразити свою повагу може й варто було б, але спочатку відкладав, а з часом зрозумів, що вже пізно. Адже якщо старий запитає, чого я тягнув стільки років, не знатиму що відповісти.

Та Калинник і не думав допитуватись, він йде далі, вздовж стоі, проводячи пальцем по ребрах колон.

– Вміли будувати. – Знаходить нову тему, аби віддалити справжню ціль візиту. – Стоятимуть ці колони віками й навіть не потемніють. А яке поєднання міцності та естетики. Здавалось би просто рифлений стовп. А на справді це як модель життя кожного з нас. Стовп – це наша Ольвія, кожний виступ - життя громадянина, кожен жолоб - життя раба. Бачиш, стовп стоншується до гори, так і ми з часом втрачаємо гостроту почуттів, розуміння необхідності щоденного клопоту й рухаємось в один бік. І вільні громадяни й раби. А стовпів таких багато - багато й полісів у великій Греції. Та напрямок всюди один - Аїдове царство.