Сон четвертий (ІІ)

Літня ніч коротка, пролітає швидко - щойно дзенькнула вечірня тятива лука, а за мить стріла вже стирчить в ранішній імлі. Так і не впевнившись до кінця яким бачить майбутнє сина, Яртур помічає кілька прапорців, що прикрашають верхівки наметів.

Шатро Аріанта в центрі кола, заставленого кибитками. Біля входу переминається з ноги на ногу Лукіан. Схоже теж щойно приїхав - постоли та штани до колін мокрі від роси. Кінь в ранішньому прохолодному повітрі пашіє. Хлопці зустрілись поглядами та з диким ревом: «А-а-а», - кинулись в обійми. Довго обіймаються та б’ють один одного по плечах, по спині.

– Тихше, тихше, – промовляє Лукіан через сміх. – Ти ж як той ведмідь. Вдариш раз, і дерево зломиш.

– Тебе зломиш, – відповідає Яртур, та відпускає побратима з обіймів, – хоч худий, проте трижильний. Степом ходять чутки, що краще вже з ведмедем зустрітись ніж з тобою.

– Брешуть. – На мить шрами на обличчі хлопця почервоніли та відразу ж знову стали білими. – У людей язик надто довгий, отой й несуть брехню від долини до долини. Ну розповідай, як з’їздив?

Відповісти Яртур не встигає. Відкинувши краї повсті, з намету Аріанта вийшов старий скіф - кашовар. Він готує їжу для очільника царського загону. Згорблений, зіжмаканий башлик ледь не на очах. Засмальцьований каптан, діряві штани, але попри неохайність виду, тільки цьому старому Аріант довіряє приготування їжі. І так вже багато років. Ніхто не пам’ятає, щоб хтось інший готував для ватага.

– Шаходьте, – прошамкав беззубий рот. – Шекає на ваш.

Старий кивнув собі за спину на вхід в шатро й вже був пішов та зупинився.

– Новини гарні? – Хлопці переглянулись. З яких це пір старого кухаря цікавить щось окрім приготування їжі. – Не мошна його шараш шашмучувати.

Сказав і пішов.

Товариші одночасно увійшли в шатро. Аріант сидить біля дальшої стіни. Перед ним парує бронзовий таріль з якимось варивом. Збоку чадить ведмеже сало, змагаючись з напівтьмою. На голові незмінний синій башлик. Він простягає руки пропонуючи хлопцям сісти напроти нього на звірячі шкіри, що купинами лежать на підлозі.

Лукіан з Яртуром вклонившись сідають не рішаючись розпочинати розмову. Якийсь час тиша, чути лиш як шкварчить сало у світильнику.

– Ви, мабуть, голодні з дороги. – Від старого воїна не приховати, що хлопці тільки-но з коней зіскочили. – Але я не буду пропонувати вам пригощатись. Повар чомусь вирішив, що мені шкідлива жирна їжа, особливо зранку. Тому годує мене якоюсь гидотою з трав.

Він презирливо дивиться на таріль перед собою. Потім все ж бере в руки та відсьорбує з неї. Тримає в роті не наважуючись ковтнути. Зрештою ковтає, прислухається до відчуття.

– Не так вже й погано, як для трави, – промовляє здивовано, й знову звертається до хлопців. – Ну розповідайте як ваші справи.

Яртур відчуває запах їжі, й пригадує стіл Мадія. З м’ясом, коржиками, вином. Аби заглушити невдоволене бурчання шлунку, промовляє:

– Лукіане, можливо ти перший?

Лукіан не проти. Поки Яртур ковтає повітря, сподіваючись так надурити живіт, Лукіан повідомляє, що всюди де був, справи владнались. Не завжди мирно. Майже завжди не мирно. Довелось прикінчити кількох вождів, які ніяк не хотіли погоджуватись. Інші ж після ночі проведеної в сирій ямі, зазвичай на ранок все ж встановлювали синій прапорець над своїми наметами.

Лукіан розповідає рівним голосом. Не хвалиться, не переймається. Він просто виконав завдання. Яка різниця як? Всі племена де він був, тепер під міцною рукою Атея.

«Отак розмовляєш з ним, щось бовкнув не те, й за мить вже дивишся з кутка намету, як твоє тіло падає без голови», - пригадує Яртур слова Мадія.

Тим часом сонце вже досить високо піднялось, та заглядає в намет через верхній отвір.

«Худі, вони завжди злі. Люди звісно прикрашають, тобто пристрахають, що й обличчя в нього без бороди, попечене, а скрізь шрами кістки видно. Очі нерухомі, коли дивиться, то мороз шкірою. Якщо бурлак на шиї тричі піднявся, то все...», – борода не росте, хоч як би про неї не мріяв Лукіян. Ті кілька волосин, що стирчать назвати бородою – коней смішити, кісток скрізь шрами, звісно не видно, а от очі дійсно нерухомі. З незвички можна подумати, що розмовляєш зі сліпим. Бурлак, хоч товариш і розмовляє, стирчить нерухомо. 

– Отже, всі поселення та роди, де ти був, Лукіане… – Аріант раптово замовкає, намагається щось проковтнути. Зрештою продовжує, зробивши глибокий вдих: – … Так всі тепер під синім трикутним прапором царя Атея? – чи то запитує, чи стверджує ватаг і продовжує, звертаючись вже до Яртура: – Як ти з’їздив?

– Добре, – відповідає Яртур думаючи про своє. – Ти й сам знаєш…

– Хочеш сказати я вивідувачів з тобою відсилав? – Всередині Аріанта щось починає клекотати, він глитає та затримує подих.

– Ні. – Яртур повільно повів головою зліва на право. – Ти був певен, що у нас все буде добре, ще коли відправляв нас. Ти знав яке плем’я чим живе, й хто з нас краще впорається. Більш войовничих, які краще розуміють мову меча й стріл, доручив Лукіанові. Мені дістались інші, з якими треба домовлятись…