Непереможний? (ІІ)

Підіймаюсь йду просто на Хабі. Ігноруючи вихід, переступаю через невисоку огорожу. Чую як в спину мені Леокс вистрілює коротеньку пораду: «Забудь правила»

За мить ми вже стоїмо в центрі сцени. Здається, я вперше в житті мушу підіймати голову аби заглянути комусь в обличчя. Й це при тому, що Хабі ледь схилився розчепіривши руки. Він починає кружляти навколо мене пританцьовуючи, ніби роздумує з якого боку краще розпочати атаку. З нього тече й пливе. Це олія. Він змащений нею з лискучого тім’я й до п’ят.

Робить хибний випад, я відсахуюсь в інший бік. Незрозумілим чином він дістається мого хітону, зриває його з плеча. Руки й справді у нього довжелезні. Вивільняю інше плече від хітона. Заправляю верхню частину під ремінь.

На Хабі жодної одежини, нижче поясу намагаюсь не дивитись, бо в нього й справді все жахливо довге. Він знову робить рух в мій бік, я вже знаю, що від нього не відскочити, тож стрибаю на зустріч, й зігнувшись проскакую під пахвами. Опиняюсь позаду, перехоплюю за шию, стискаю, стримуюсь, щоб не задушити. Та даремно я переймаюсь за досвідченого борця. Він спокійно вислизає з мого захвату, присівши. Я лиш спостерігаю як з мого ліктя капотить олія.

Він дивиться на мене задоволено і щиро посміхається. Схоже йому подобається. Розкриває рота, аби щось сказати та я миттєво стрибаю на нього намагаюсь схопити за торс, але знову лиш олія на долонях нагадує, що я щойно тримав в руках чорне тіло.

Схоже я задовго дивився на свої долоні, бо не помітив коли суперник підійшовши ззаду схопив мене незнайомим прийомом під пахви, замкнувши замок на моїй потилиці. Руки тонкі та дуже сильні, наче сталеві канати обвивають мене. Мені вартує немалих зусиль розірвати замок та розвернутись обличчям до того, кого називають Непереможним. Здається, я починаю розуміти чому.

Ми стоїмо обличчям в обличчя. В мене збилось дихання, ловлю повітря ротом.

– Вистачить сил на другий бій? – запитую надто зухвалим тоном, аби хоч якось підбадьорити себе.

– Я ще навіть не розігрівся. – Знизує плечима Хабі.

Найгірше те, що він каже правду. Дихання рівне, погляд прямий, азартна посмішка.

Наступний випад я не помітив, але відчуття не зрадили, я схилив голову й відчув, як волосся загойдалось на вітру. Це блискавично промайнула чорношкіра рука. Потім інша, за мить його руки атакували мене з різних боків. Щойно я встигаю відкараскатись від захвату праворуч, як вже час рятуватись від атаки позаду… попереду… зверху… знизу. Я цілком віддався відчуттям, бо встежити за його рухами нереально. Якусь частину захватів я оминув, з якихось замків вивільнився. Та загалом його атаки були вдалими. Майже ідеальними. Він виламував мені руки, провадив незнайомі прийоми. В мене все болить. Жодної цятки на тілі не залишилось, де б ще не прогулялись стальні чорні пальці.

Не розумію, як я ще тримаюсь. Можливо, бо Непереможний грається зі мною, як кішка з мишкою, то відпускаючи то притискаючи. А може, йому кожного разу не вистачає дещиці сил, аби довести прийом до фінального завершення, коли я тричі вдарю долонею, зголошуючись на поразку. Зізнаюсь, я був близько від цього кілька разів.

Після чергового випаду, коли я рятуючись зігнувся пополам, Хабі перехопив мій торс двома руками, налігши на мене зверху. Схоже суперник вирішив провести зі мною такий прийом, як і з вихованцем Леокса – жбурнути, розгойдавши. Тож моя задача – будь якою ціною не відривати ноги від землі. 

Краще не згадувати мої відчуття, коли я бачив довжелезне оте, що гойдалось перед моїми очима. Опускаю очі й бачу його ступні. В мене пальці на руках коротші ніж у нього на ногах. Та вразило мене не це. Сил та наснаги, а також впевненості мені надало інше – я пригадав, що рідна земля допомагає своїм, та відштовхує чужинців. Таких оце зайд, як цей Киренаєць.

Жбурнути мене виявилось йому не під силу. Він відходить на крок, спокійно роздивляється, приміряється з новою атакою…

«Забудь правила» відлунює в моїй голові. Друже Леоксе, ти надто гарної про мене думки. Я ніколи не знав достеменно правил боротьби. Та думка твоя зрозуміла. Дякую.

Зіщулююсь кудись за спиною Хабі й роблю застережний жест вказівним пальцем. Навіть губами шепочу: «Не треба». Суперник обертається, а я вже поруч, на відстані достатній, аби вдарити його по єдиній частині тіла без олії – бо його ступням. Я вклав в цей удар залишки своїх сил.

Такої жахливої краси не можна уявити. Безкінечні ноги летять в небо, руки обвивають весь театр, тільки якимось дивом не дістаючись трибун. Голова довга, лиса та гостра втикається в землю, а на неї незграбною купою звалюється все тіло. Для впевненості я додаю ще одне тіло, своє. Підстрибую та падаю зверху й задоволенням чую як щось хруснуло та булькнуло піді мною.

Я б волів полежати так, якийсь час, але не вдається. З боку трибун, де сиділи Мілетці, чую гамір. То обурені земляки Хабі, колись Непереможного, сунуть на мене юрбою. Здається наміри в них зовсім недружелюбні. Підіймаюсь, оцінюю на скільки вистачить мене проти такої юрби. Не надовго… Проте, не хвилююсь, бо чую підбадьорливі крики за спиною. Вихованці Леокса на чолі з Динатосом обступають мене півколом. Які гарні на них жовті хітони, та й взагалі хлопці просто чудові.

Динатос стоїть найближче до хвилі обурених крикунів в сірих хітонах з чорною вертикальною смугою, та нетерпляче хрустить кісточками на кулаках. Інші жовтохітонники теж не відводять погляду від сірохітонних, всі зосереджені, кожен готовий до бою.