Сон третій (ІІ)

Попереду їде сивий, з довгим прямим волоссям на білому коневі. На ньому на єдиному немає башлика. Голову обдуває вітер, волосся розвивається як те крило орла. Відстаючи на один корпус коня їде інший скіф, в синьому башликові. Яртур раніше зустрічав його, та поки не вдається зрозуміти, хто саме мчить за вождем.

Так, сивий з прямою спиною вождь. Він майже нічим не відрізняється від інших вершників, що вигнутою дугою мчать за ним, проте він інший. Хіба білим одягом. Від нього віє силою, впевненістю, він звик повелівати, підкорювати, командувати. Справжній керманич. Цей чоловік не потребує якихось доказів своїй вибірковості. Він головний!

Що треба цій ватазі у Долині Чотирьох Могил? Втім це не так вже й важливо, а от те, що вони приїдуть раніше за Яртура - це погано. Стільки воїнів вчинять такий ґвалт, що розбудять всіх. Так і викриється, що когось не вистачає, а тоді його по голівці не погладять. Якусь мить хлопець вагався чи не додати ходу, та все ж вирішив не змінювати темп. Навряд чи в загальній метушні, почнуть перераховувати учнів. Поки прокинуться, поки розберуться хто приїхав, привітають, з’ясують чого їм треба … Яртур вже й буде на місці. Пробереться в свій шатро та вдасть, що спав і нічого не чув. А якщо прискориться, спітніє, захекається та розпашіє, тоді точно видасть себе. Тож треба зберігати ритм.

Втім ніякого гамору, наближаючись до табору, Яртур не вчув. Хмаринка розвіялась, хлопець перейшов на крок. Ось вже й могила царя Аріапейта. Навколо кургану висока, мало не в зріст людини, трава. Поволі, обережно, без жодного звуку Яртур пробирається через зарості. Мокра від роси трава, обвиває хлопця, тиснеться, не хоче відпускати. Доводиться за кожним рухом позбуватись причепи. Поки обійшов могилу весь змок, проте до шатра вже недалеко – швидко подолав залишок шляху, відкинув полу намету, заскочив всередину.

Скинув з себе мокрий одяг, розвісив його на повздовжніх перемичках, що тримають шатро, пірнув під ведмежу шкіру з головою. Зігрівся, відновив дихання. До світанку є час, можна поспати. Закрив очі, та сон не йде.

Як йому тепер бути з Жаданою? Дівчина, на щастя, погодилась бути йому жоною, але як тепер бути йому? Запропонував він неочікуване для самого себе. Слова просто спурхнули з вуст, він сам здивувався почувши «Підеш за мене?». Сидів обіймав дівчину, вдихав її терпкий та манливий аромат (а може то степ пахнув?), тулився до тіла, терся об гладку шкіру й раптом почув: «Підеш за мене?». Затріпотіли дівочі вії. Тричі повільно закрила очі. «Як ти собі уявляєш?» - запитала Жадана.  А він ніяк не уявляє, він знає, що мусить мати жоною Жадану та й все. Якось буде.  Врешті-решт, навчання не нескінченне. А там буде видно.

Зовні якась метушня. Час підійматись. Вистромив носа з-під шкури й знову вкрився з головою. Ранішня свіжість вже не бадьорить. Дратує. Може то, хтось за нуждою піднявся, а в нього ще є час полежати?

Хто ж той чоловік, що їхав з вождем? Де Яртур бачив його? Без сумніву знайомий. Синій башлик, сиве волосся, до кінського крупу приторочена бойова сокира… Аріант! Ну так! Саме цей скіф приїздив п’ять років тому в їх селище, шукав хлопчаків для навчання…

– Яртуре! – На вході, широко розкривши поли шатро, стоїть хлопчина в башлику з шишаком – Колаксай, кличе тебе на головну галявину…

– Зараз. – Яртур неспішно вибирається з-під шкури, мерзлякувато поводить плечами.

– Швидше, – каже, майже кричить хлопець, навіть руками махає – там… там…

– Скіфи? – запитує потягуючись Яртур.

– Не просто скіфи! Атей. Приїхав цар Атей! Та швидше ти.

То не просто вождь, то скіфський цар! Сам Атей, що об’єднав всіх скіфів під своїм гострозубим стягом. Легендарний Атей, про якого кажуть, що він безсмертний та що бог війни Арей опікає його.

Яртур біжить до головної галявини. Мокрий одяг залишив в шатро, натомість одягнув строкаті штани, заправив їх в шкіряні постоли, накинув теплу баранячу куртку. На голові новий повстяний башлик – треба мати пристойний вид, коли йдеш на позір до царя.

На головній галявині бенкет. Біля здоровезного мідного казану, в якому кипить м’ясо, сидять Аріант, та Атей. Обидва без башликів, сиві, волосся до плечей. Біля них блискучі миски з юшкою. Пара підіймається догори, складається враження, наче сивочолі гойдаються в хмарах. Вони ж сидять склавши руки на колінах, і не рухаються. Хіба вітерець гойдне яку пасму.

За ними півколом воїни. Їдять та перемовляються, інколи сміються. Між казаном та Аріантом з Атеєм топчеться Каксакай. Не знає як себе поводити поруч з царем. Руки то за спину, то схопить себе за пояс. Підніме ногу, наче збираючись йти та поставить на місце. Погляд блукає між воїнами, що їдять, сивочолими що сидять не рухаючись, казаном та Лукіаном, який просто стоїть посеред галявини. Ось побачив Яртура, той став поруч з товаришем:

– Нарешті. – Показуючи щербину між зубів Колаксай зображує посмішку. – Що тобі снилось? Ні ти скажи, як можна спокійно спати, коли…

Він замовкає, бо його зупиняє владним жестом Аріант. Старий зіщулившись дивиться на хлопця.

– За ці роки ти став справжнім чоловіком. – Старий схвально киває головою. – Чув, що й воїн добрий, а як ти з луком вправляєшся пам’ятаю.

Яртур приклавши правицю до грудей вклонився.