Сон третій (І)

Сон третій

Один, два, три, чотири, п’ять.

Вдих.

Один, два, три, чотири, п’ять.

Пауза.

Один, два, три, чотири, п’ять.

Видих.

Один, два, три, чотири, п’ять.

Пауза.

Яртур біг як вчили, аби не збитися з ритму. Від Жадани до тренувального табору, що розташований в Долині Чотирьох Могил бігти чи не півночі. Конем, звісно, скоріше, але на такій відстані кінь спітніє - запах вчує Колаксай та почне сипати своїми несмішними жартами та вигадувати як ускладнити життя учню. Якщо когось іншого Колаксай би ще не помітив, або удав, що не помітив, то найкращого учня з тренувального табору обов’язково покарає. Здається, за ці п’ять років він так і не забув той випадок з потрійним пострілом в нього.

Кінь спітніє, Яртур ні. Якщо правильно бігти, то навіть не змориться. Секрет, якому його навчив індіанець Вікрам, насправді простий. Ти - це не руки-ноги-голова, ти це дух, який мешкає всередині тіла. Тіло це така собі в’язниця, з якої інколи треба звільнятись. От, наприклад зараз. Нехай тіло працює, а ти підіймайся в небо й відпочивай, пливи хмаринкою.

Ніч місячна, ясна. Небо прозоре, світле. Зорі світять манливо. Одні мигають, інші ні. Єдина хмара на весь небокрай. Яртур дивиться зверху, як молодик в лляних штанах та сорочці, босоніж біжить. Руки та ноги підіймаються та опускаються, волосся розвивається.

Один, два, три…

Вперше він втік з табору на побачення до Жадани на другому році навчання. Перший рік їх ганяли по всій Долині Чотирьох Могил з ранку до ночі. Змушували бігати, повзати, стрибати й виконувати безліч інших вправ. Багато хто не витримав. Таких не вмовляли, не тримали. Просто підходиш до головного – до Колаксая й кажеш, що не витримуєш. Все. Вільний – йди на чотири боки. Яртуру все давалось просто. Всі тренування та іспити проходив граючи. Іншим доводилось прикласти чимало зусиль, щоб просто витримати, не кажучи вже стати кращим. Навіть Лукіан, здавалось ладен був спочатку все кинути й визнати, що не впорається. Але не кинув. Зціпивши зуби, на межі людських можливостей, він зумів пересилити себе. Ба більше, він став майже кращим, бо не допускав навіть думки, що може не витримати.

– Лукіане, – сказав Колаксай в кінці першого року навчання, – ти був би кращим в таборі, якби бог Папай не допомагав Яртуру. Ти станеш найкращим воїном, але завжди будеш другим, бо з улюбленцем богів змагатись не випадає.

Яртур поширшав в плечах, м’язи перекочувались під обвітреною шкірою, маленька борідка надавала мужності молодику. Лукіан витягнувся й ростом не поступався Яртурові. У всьому іншому він майже не змінився. Такий же худорлявий (звідки й сили беруться?) та блідий. Та найбільше за що переймався, за відсутність бороди, яка мала б приховати шрами та опіки на обличчі. Не росла борода й все. Яртур просто відчував як побратим обпалює поглядом його перші волосинки на підборідді.

Гаряча кров, молоде тіло й солодкаві спогади змусили тоді хлопця вперше втекти з табору. Крім бажання побачити Жадану, Яртур хотів ще й влаштувати собі іспит – чи зуміє за ніч подолати таку відстань. Зумів, хоч дорога туди й назад зайняла мало не всю ніч, але та жменька часу, що вони провели з дівчиною, вартувала будь-яких зусиль.

Один, два…

Про що балакали? Піди пригадай, коли серце вистрибувало від самого дівочого голосу…

П’ять… Один… вдих. Чи видих?

Треба відганяти думки про дівчину. Збивається ритм, розсіюється хмаринка. Неможливо думати про чорнооку красуню відокремившись від тіла. Солодка туга розливається всередині, кров прискорюється, дихання частішає. Хочеться сміятись та кричати! А може плакати й мовчати?

Один, два… вдих? Видих? Пауза?

Каксакай виявився справжнім вчителем. В таборі, де на початку навчання перебувало чи не п’ять сотень хлопчаків, таких же як він з Лукіаном, завжди все було до ладу. Кожен поважав і навіть побоювався щербатого вчителя. Суворий, проте справедливий Каксакай ніколи не вимагав з хлопців більше, ніж кожен може. Але й на менше не погоджувався. Відчував, хто на що здатен.

Коли прийшов час ділити хлопців на два табори, Каксакай ні миті не сумнівався, хто очолить загони. З одного боку поставив ватажком Яртура, з іншого Лукіана.

Це було на другому? Так на другому році навчання. Саме тоді їх з Лукіаном і почали вчити окремо від інших.

– Міцне тіло, гостре око та гарна зброя досить, щоб бути воїном. Але справжньому ватагу того замалу. Розум гострий як стріла, дух гнучкий як лук, знання обраних, що зберігаються наче могили предків ось, що вам краплину за краплиною доведеться всотувати найближчим часом,  – сказав тоді Каксакай в окремому шатрові, де крім них були ще три дивні чоловіки. – Це ваші вчителі. Слухайтесь наче рідних батьків. Буде складно. Побажав би вам успіху, та справитесь і так. Або ні.

Гості були надто несхожими між собою. Вони різнились один від одного, та від інших, одягом та обличчями, проте було й щось загальне – це вік. Всі троє були немолодими, скоріше старими.