Симпозіум (ІІ)

Всі перевели погляди на Протогена. Той, схоже очікував такого повороту, відповідає чітко, дещо завчено:

– Зопіріон - полководець, він всього лиш виконує накази – рубає кожним словом і слиною тишу, – а що на умі в Македонського, то всім відомо, він хоче захопити весь світ, як той Ксеркс із поеми Полімія. Тому Ольвія має бути готова до війни з македонянами. Ольвія взагалі має бути готовою до оборони завжди!

Протоген дещо схиблений на обороні поліса, це загальновідомо. Проте, сьогодні його слова всі слухають уважно, без звичної поблажливості.

– Гадаю, – каже Антестерій визираючи одним оком з-за колін Протогена, – у стратегів є план на такий випадок. Та й архонти не марно їдять свій хліб.

Нікого такі підлесливі слова не вразили, проте внесли певне розслаблення. В кімнаті почалось метушіння, хтось випив, хтось поправив під ліктем подушку. В кутку Евресіб поклав долоню на закляклу руку з вином Полімія – «наливай, чого застиг?».

– Буде війна з македонянами чи ні, а от до змагань по п’ятиборству з Мілетом, нам залишилось менш як дві декади, – докинув ніби між іншим, Леокс.

Ця новина оживила зібрання більше ніж повідомлення про похід Зопіріона. Всупереч моїм очікуванням, всі були невдоволені.

– Доки ми будемо вважати Мілет своєю метрополією? – вивергнув своє обурення, разом зі згустком слини Протоген. – Вони вже три роки, як підкорені Македонським. Прийшов час показати їм, що дитя - наша Ольвія, вже не потребує, – пережував та виплюнув, – батьківської опіки!

– Так! – Прикриваючись від крапель, що летіли в обличчя закивав головою Антестерій. – Досить!

Коли обурені вигуки дещо притихли, Калинник сказав, обвівши поглядом кожного з присутніх.

– Македоняни зараз армада з якою сваритись зовсім не час. Згодні? – Не чекаючи відповіді продовжив: – Я не кажу здатись без бою! Але й самим провокувати ворога, через такий дріб’язок, як спортивні змагання – нерозумно.

– Так! – Антестерій аж піднявся, аби було видно, що він згоден з господарем. – Зовсім нерозумно. Краще покажімо, як наші ефебії осягнули спортивну науку.

Всі повернули погляди на Леокса. Той якийсь час мовчав.

– Ефеби, – протягнув він задумливо, – для спортивних змагань вони підготовлені. Але… війна то не спорт. Я вчив їх чесній боротьбі, але війна вимагає підлих методів. А я так і не почув, чи ми готові до війни?

– Стратеги на своєму місці! – відповів Протоген, голосніше ніж звично. – Особисто я вживаю заходи, аби війна оминула стіни Ольвії. Не можу сказати які саме. Маєте розуміти.

– Звісно розуміємо. –  Стиснув плечі Антестерій.

Подальша розмова так і коливалась між війною та спортивними змаганнями. Я дещо знудився, бо одне й теж повторювали нескінченно. Ще й вино в скіфосі скінчилось. Пошукав поглядом Полімія. Хлопець і досі стояв біля Евресіба, який тримав його за руку і не відпускав. При цьому старий хтивець намагався пальцями погладжувати зап’ясток поета.

Побачивши розгублений вираз обличчя Полімія я завагався. Минулого симпозіуму саме я пошкодив руку цьому старому зберігачу храмових скарбів. Випало мені тоді з ним одне ложе на двох. Він лежав за мною, і щось розповідав про дурних дорослих мужів, які прагнуть знайти молодих коханців, не розуміючи, що справжня пристрасть в уже зрілих мужах. Коли я відчув на своєму стегну його спітнілу долоню, то попередив, аби він забирався зі своїми натяками до Аїда. Він не зрозумів, тому я двома пальцями легенько відкинув його руку. Та за мить долоня знову, вже впевнено лягла на мою ногу, та почала підійматись, а тремтячий голос нашіптував про вигоди від близькості з таким значущим громадянином, з одним з тих семи, хто тримає в себе всі скарби храмів.

Скандалу я не хотів, та відчувши, що мене ось-ось схоплять там, де я не кожній жінці дозволяю пестити себе, моя рука сама схопила хтиву долоню і вивернула її в неприродне положення. Коли тремтячий шепіт за спиною перетворився на істеричний вереск, я одним рухом перекинув старого через себе й гепнув його об підлогу в самому центрі кімнати.

Якби я не був сином самого Аполлону, то навряд чи після такого варварського вчинку мене б запросили до пристойного товариства. Але якщо зараз я знову, викину щось подібне, то навіть моє божественне походження не врятує. Я відвернувся, від спокушання, що відбувалось в кутку. Зазирнув до порожнього скіфоса та відчув на потилиця два пронизливі уколи розпеченого заліза. Полімія треба рятувати.

– А що це в мене сьогодні весь вечір посуд такий сухий? – запитав я перекрикуючи загальний ґвалт.

Полімій різко звільни руку швидкою ходою підійшов до мене. Наповнив чашу і нерішуче завмер.

– Якщо нема сьогодні нерозведеного, буду пити розведене – сказав я так, щоб всі почули. – Тож ти краще не відходить далеко Полімію, сину Геозида.

Аби в хлопця постійно була робота, я наскільки міг частіше спустошував свій скіфос. Особливо швидко я так вчиняв, коли хтось кликав, аби Полімій наповнив його чашу.

Вино, хай і розбавлене, робило свою підступну справу, і я вже відчував себе не на твердому лежаку, а десь в м’яких хмаринках. Гойдаюсь поруч з Олімпом, а навкруги мене не звичайні люди, а боги – олімпійці.