Симпозіум (І)

… Анафоре! Прокинься!

Наді мною схилився Леокс. За ним колона, за колоною сутінки. Схоже урок Леокса зайняв більше часу ніж він сподівався. Я навіть виспався. І якби не сухість в горлі, можна сказати відчуваю себе добре. Проте згадка, що нас на симпозіумі чекає вино, а у Калинника вино завжди лиш найкраще – Хеоське, не дає настрою зіпсуватись.

– То що, ходімо? – запитую та не чекаючи відповіді йду до виходу.

Наздогнати Леоксу вдається вже на вулиці, а порівнявшись запитує:

– Звідки?

Я помічаю його легкий кивок головою в бік пов’язки на моєму плечі.

– Та то, хтось не знав, що в мене з роду гаманця не було, – відповідаю байдужіло та махаю рукою, мовляв, пусте.

– Дивно, – відповідає Леокс та не пояснює, що саме йому вважається тут дивним. Але по тону зрозуміло, що він не згоден з моєю байдужістю.

Якийсь час йдемо мовчки.

– Якби це був хтось з місцевих, вони б ніколи не наважились напасти на самого сина Аполлона, – каже Леокс, наче й не було тієї паузи в розмові. – А якби це був хтось із зайд, фраки там, скіфи чи прибульці з інших полісів, то знайшли б кого обідрати менш кремезного.

– Їх троє було, – пояснюю та бачу, що це не аргумент для співбесідника, додаю: – А я третій день Діонісія святкував, гадаю тому й не здався їм важкою здобиччю.

– Оце й дивно, звідки зайдам про це знати? Чи вони всі три дні спостерігали за тобою?

Не встигаю придумати відповідь, бо ми вже біля воріт до двору Калинника. Слуга на вході поштиво простягає нам два лаврові вінки, ми одягаємо їх на голову – тепер для нас симпозіум можна вважати урочисто відкритим. Через двір, вздовж білої стіни звертаємо праворуч, входимо в передпокої андрону – чоловічої частини дому. На підлозі візерунки з химерними кіньми без ніг та риб’ячими хвостами. В кутку стіл з кратером, в якому - я точно знаю - вино з самого Хеосу. Крім того на столі ще два глечика. Гідрія – з водою для розведення вина та ойнохоя – для наповнення чаш. Весь посуд чорнолаковий – у Калинника все найкраще і вино і посуд.

Коні з риб’ячими хвостами супроводжують нас до андрону. Тут вже всі зібрались. Лежать на своїх ложах та смакують вино. Відчуваю, що з кутка ліворуч, на мене хтось поглядає недружелюбно – Евресіб. Посміхаюсь йому найширшою посмішкою на яку здатен. Поруч з ним, Протоген – один з шести стратегів Ольвії, та агораном Атестерій. Ці двоє туляться на одному лежаку.

– Радуйся Протогене, сину Евдора! – Ледь вклоняюсь в бік ложе з чоловіками. – Радуйся і ти Антестерію, сину Лінея.

– Радуйся Анафоре, сину Аполлона, – відповідають мені одночасно. Протоген хриплим, Антестерій безбарвним голосами.

Господар лежить зіпершись на лікоть, праворуч під стіною. Як йому вдається навіть лежачи тримати спину прямо?

– Радуйся Анафоре, сину Аполлона! Радуйся Леоксе, сину Геракліда – вітається з нами тихим голосом. Жестом запрошує нас аби ми теж лягли. Я ліворуч, Леокс праворуч від входу, поруч з господарем.

– Радуйся Калинник, син Евксенів – відповідаємо одночасно ми з Леоксом.

Я поспішаю до свого місця, але не заради полежати. Біля ложе стоїть невеликий столик зі скіфосом, в якому те, що нарешті позбавить мене клятої сухості в горлі. Власне саме за скіфосом я міг би здогадатись, де мені відведено сьогодні провести симпозіум. Бо всі з меншими чашами – з кіліками. Для мене завжди ставляють здоровенний скіфос, в який наливають нерозведене вино. Бо я віддаю перевагу міцнішому напою. То всі знають.

До речі не один я. Ще й Рамзес, який стоїть біля мого столика і не відриваючи погляд круглих очей дивиться на мене. Його ніздрі нетерпляче розширюються та звужуються в такт диханню, він чекає коли я пригощу його своїм напоєм.

Рамзес - господарський пес, обов’язком якого є супроводжувати господиню – дружину Калинника, коли та виходить в місто. Але охоронець з нього такий собі, бо цей мастиф надто вже приязний.

З самого ранку я мріяв про цю мить, коли нарешті, позбавлюсь засухи в горлянці. Щойно впав на своє ложе, хапаю скіфос та в передчутті того оксамитового задоволення, що приносить Хеоське нерозведене, закриваю очі, відчуваю як обідок торкається спраглих губ. Проте замість рятівної рідини отримую удар чимось прохолодним та мокрим в обличчя. Удар потужний, чаша вилітає з моїх рук. Відкриваю очі й бачу як всі іржуть, чаша котиться по підлозі, а собака задоволено вихляючи хвостом вилизує калюжу вина з підлоги.

Тільки зараз я розумію свою помилку. На столику стоїть неглибока порожня миска. Я завжди пригощаю Рамзеса вином, відливаючи йому туди дещицю. Звідки йому було знати про мої страждання? Він не впоравшись з нетерпінням виправив ситуацію, й отримав таки своє. На відміну від мене.

– Вибач, Анафоре, – каже Калинник висміявшись. – Рамзес теж полюбляє нерозбавлене вино, тому тільки ти міг допомогти йому.

– А ти тільки про себе здатен думати, – відзивається зі свого кутка Евресіб.

Тут я розумію, що мені ніхто не подає мій скіфос. В андроні, немає ні рабів, ні обслуги, нікого крім самих сімпозіатів, що зіпершись на ліктях вичікувано поглядають в бік Калинника. Схоже інші помітили цю дивину раніше. Отже, розмова буде серйозна, тому аби уникнути зайвих вух, господар вирішив, що якось обійдемось без музики, жінок, слуг та рабів. Хай би воно й так, але як тепер бути мені з вином?