Сон другий

Нога чесалась нестерпно. Довжелезна п’явка, чорна як зіниці сліпого, всоталась в ногу. Але не можна й ворухнутись, треба терпіти. Яртур перевів погляд з п’явки на чирків, що довгою вервечкою пропливали повз очерет, в якому застигли хлопці. Лукіан теж нерухомий, хіба поволі дмухає на чуб, що постійно норовить закрити очі. В кожного в руках лук. Від птиці відділяє лиш рідкий ряд очеретяних гілок. Але треба дочекатись, коли саме середина птичої вервечки буде перед очима. Тоді стріляй скільки встигнеш, Лукіанова здобич праворуч, Яртурова ліворуч.

На березі вже лежать впольовані птахи. Сім Яртурових та п’ять Лукіанових. Коли головний селезень ось-ось зникне з поля зору – час! Хлопці починають стріляти, качки метушливо сахаються врізнобіч, б’ють крилами по воді, намагаються злетіти. В галасі, що зчинився, Яртур краєм ока все ж встигає рахувати кількість підстреленої птиці. Треба дати Лукіанові наздогнати й навіть випередити себе в цьому неоголошеному змаганні.

Коли в воді залишились лиш птиці з зайвою пір’їною, приладнаною до древка стріли, хлопці зібрали здобич. На березі в одну купину склали підстрелених Лукіаном, стрілами з білим оперенням, в іншу з зеленими, Яртуровими. Порахували, Лукіан підстрелив шістьох, Яртур трьох.

Хлопці ладнають здобич за шию собі на пояси. У Лукіана на обличчі ледь помітна посмішка – він переміг. Це добре. Хлопець надто хворобливе реагує на будь-який прояв Яртурової переваги. Яртур хлопає друга по плечу:

– Добре полювання!

– Ти піддався, – відповідає Лукіан та невдало зображає образу.

– Про що це ти?

Хлопці якийсь час дивляться один на одного.

– Ходімо додому, – сміється Яртур. – Тобі ще он скільки здобичі тягнути. Впораєшся?

– Заздриш? – гмикає у відповідь Лукіан

Хлопці вибираються з твані. Хоч стежка й пройдена сотні разів, йдуть все ж обережно, кожен хибний крок може стати останнім. Коли болотний ґрунт залишився позаду, вони знесилено впали на соковиту траву, відсапуючись мружаться під яскравим сонцем.

Лукіану першому набридло лежати, він підіймається, й раптом кричить:

– Хто перший добіжить до струмка, тому інший несе двох чирків!

Останні слова він вже промовляє на бігу. Яртур підіймається на ноги, коли між ними вже добрих двадцять кроків, й намагається наздогнати побратима. Тушки птиць плутаються між ногами, заважають набрати швидкість та відстань помалу скорочується. Коли Лукіан добіг цілі, між ними лишалось не більше двох кроків.

– Я переміг! – посміхається Лукіан.

– Хочеш сказати, це було чесно?

– Не я, – відповідає Лукіан накручуючи чуба на палець. – Ти!

– Тобто?

– Якби ти не вважав що це чесно, ти б не змагався, – пояснює посміхаючись Лукіан. – Якщо прийняв виклик, то вважав себе здатним перемогти! Але програв.

Він відпускає свого чуба, замріяно вдивляється в небо й додавши меду в голос смакує кожне слово:

– Яртур. Програв. Мені.

– Ну гаразд, давай сюди двох качок, я донесу, але якщо пообіцяєш мені одну річ. – Яртур чекає, коли підозрілість в очах товариша дещо розбавиться цікавістю й додає: – У Жадани батько руку поранив, тож вони зараз без м’яса, їдять лиш городину. Я цих двох птиць віддам їй. Згода?

Лукіан відвертається мовчки. Потім стає на коліна й починає жадно пити воду зі струмка. За мить Яртур приєднується. П’ють довго, потім відсапуються вдивляючись у відображення.

– А вона візьме? – промовляє нарешті Лукіан. – Жадана, не відмовиться прийняти від тебе їжу?

– От і дізнаємось, – Яртур намагається стримати посмішку, та не впоравшись, посміхається й додає: – Але щось підказує, що згодиться. То що, домовились?

– Тільки ти їй кажеш, що це я підстрелив цю птицю!

– Тю.

– Обіцяй.

– Ну добре, – погоджується Яртур, хоч сам не до кінця впевнений, що виконає обіцянку. – А ти? Ну птиці ми підстрелили чимало, може й ти кому з дівчат подаруєш якогось селезня?

Плюскотиться вода в струмку, нашіптує вітерець, а хлопці мовчки дивляться у відображення, аж поки Лукіан не починає швидко й голосно, майже криком, відповідати:

– Дивись. – Він вказує пальцем на відображення Яртура. – Гарне усміхнене обличчя, ще й рум’янець жевріє, ніс, вуха, все до ладу. А тепер дивись сюди! – Він вказує на своє відображення. – Шия як жердина, ніс – тільки очі виколювати, а до всього цього ще й оце!

Він починає терти долонями шрами від опіків, ті червоніють, й на блідому обличчі виглядають як справжні кров’яні річки.

– Чи ти гадаєш, я тим селезнем прикрию свою потворність? – Останнє слово лунко відзивається в безмежності степу «потворність, потворність».

– Та годі тобі, – відповідає Яртур коли товариш захлинувся чи то повітрям, чи сльозами. – Для чоловіка це не так вже й важливо. Й потім, через кілька літ виросте борода. Буде в тебе як в нашого батька від самих очей, ти й сам не згадаєш, про ті подряпини.