Гімнасій

Розбудив мене сонячний промінчик, який відбившись від бронзового листа, хльостко вдарив по очах навіть через закриті повіки. Я блимнув та опустив очі й мені не сподобалось те, що я побачив. Я збудився. Це було помітно за настовбурченим хітоном. Знітившись, не тому, що це було щось неймовірне, атому, що Ірина не викликала в мене хтивих думок, я лиш насолоджувався її присутністю… Так от знітившись, я спробував затулитися жмутком якихось трав, що схопив з полиці, вдаючи, що хочу краще роздивитись цей букет.

Ірина все ще воркувала щось заспокійливе, а я аби відсторонитись і зняти тиск на поділ хітона вирішив подумати про щось неприємне.

Смерть Феокла – мого вчителя, наставника та рятівника. Помер він достойно. Як і жив. Випив отруту, бо нащо жити, коли тіло вже не приносить задоволення людині? Старість нікого не оминає.

Понад десять років він був жерцем храму Аполлона Дельфійського в Ольвії. І це при тому, що кожен рік жрець переобирається мешканцями поліса. Так вже сталося, що мудрість Феокла дозволяла йому вдало лавірувати між двома ворогуючими культами в Ольвії – мольпів та орфіків.

Кажуть колись ці два культи були одним цілим, і прославляли богів разом: орфіки грали на музичних інструментах, а мольпи співали гімни. Та з часом розділились не знайшовши спільного підґрунтя своїм віруванням та вченням. Як на мене, то розбіжності їх поглядів не варті й шматка розбитої амфори: орфіки переконані, що музика є початком всього на землі, а тіло людини – це в’язниця для душі, і що смерть це справжнє звільнення. Мольпи ж переконані, що Олімпійці створили все, що є на землі. І музику і людину, тож ми мусимо прославляти богів у своїх гімнах та піснях.

Кожен з культів має багато прихильників, та що там, можна сказати все місто поділено на «мольпістів» та «орфістів». Інше питання, що залежно від того, хто краще розповідає про свій погляд, до того більше й люди пристають. Та головне полягає в тому, що саме ці два культи голосують, хто буде жерцем в храмі, таким чином нібито висловлюючи волю всього міста. Ольвія ж демократичне місто.

Ще до моєї появи в Ольвії, Феоклу вдавалось кожен рік знаходити потрібні слова, аби й мольпіки й орфісти віддавали свої голоси на щорічних виборах саме за нього. Проте з часом, стало зрозуміло, що Феокл не буде відкрито підтримувати жоден з культів, бо тим самим лишиться підтримки іншого культу. Тому обидва культи готували свого представника на посаду жерця храму Аполлону Дельфійського.

Невідомо, чий би представник в решті переміг аби однієї темної ночі на порозі храму не з’явився я. Закривавлений, ледь живий, зі зламаним списом в грудях.

– Дивіться до чого призводять чвари! – кричав Феокл наступного ранку, коли ольвіополіти потяглися до храму аби побачити мене. – Аполлон скинув з Олімпу свого сина, проштрикнувши в гніві йому груди!

– З чого ти взяв, що то син Аполлона? – питали з юрми. – Якийсь варвар увірвався в місто, але охорона проштрикнула його. Ото й вся казка.

– Може й так, – стишившись сказав Феокл та опустивши в задумливості голову продовжив: – але ж чому тоді виглядає як бог? Чому кожен вигин його тіла наче викував сам Гефест - бог ковальства, за подобою Аполлона Променистого? Та що я вам розповідаю, заходьте в храм самі побачите.

В храмі як, мені потім розповідав сам Феокл, я лежав так, аби промені сонця висвітлювали мене з різних боків. До того часу мене вже було вимито та намащено рідким медом, від чого я блищав, як мідний лист. Можу уявити собі лиш той натовп, що розглядає мене, потім дивиться на статую Аполлону, звіряє, чи й справді ми схожі.

Коли почулись захоплені вигуки, Феокл дещо театральним рухом зняв перев’язь з моїх грудей. Натовп охнув. Діра була великою. Просто вирвою.

– Якщо в ньому не кров бога? – голос Феокла в закритому приміщенні глухо відлунював від вапняних стін храму: – Як він досі не помер від такої рани?

Пауза. Феокл вмів справляти на людей враження не тільки словами, а й тишею.

– Не знаєте, – майже прошепотів старий жрець, проте почули його всі. – Тоді я скажу вам! – Він починає наголошувати на кожному слові пришвидшуючись: – Аполлон залишив серце свого сина на Олімпі! Променистий побачив чвари які відбуваються в його храмі та в розпачі надав нам останній шанс. Він скинув з небес свого сина, попередньо вирвавши з його грудей серце, аби перевірити чи здатні ми ще схаменутися. Якщо так - то ми врятуємо сина бога. Якщо ні, то не бачити нам щастя в Ольвії. Як і самого міста. Зевс спопелить тут все! Так! Разом з Аполлоновим сином. Проте серце його на Олімпі, і боги зуміють відродити дитя Аполлона, на відміну від нас з вами, та нашої Ольвії.

Так Феокл переконав людей, що кращого жерця ніж він не знайти в усьому білому світі. Врятувавши моє життя, він забезпечив себе довічним місцем жерця в храмі Аполлона Дельфійського.

Вірив Феокл в те, що розповідав людям чи ні, не знаю, але він точно знав, що моє серце в моєму тілі, от лише воно чомусь розташовано праворуч…

– Ну от і все, – вирвав мене зі спогадів голос Ірини. – Рану я обробила бальзамом, перев’язь замінила. Сьогодні бажано без різких рухів, і не підіймати нічого важкого.

– Обіцяю, – відповів, пригадуючи, що сьогодні я вже щось подібне обіцяв. – Ніяких подвигів.