Сон перший.

Пожежа серед осінньої глупої ночі це страшно. Це красиво. Помаранчеві промені відбиваються в очах, жар обпалює бороди необережним, що підійшли надто близько до вогню. А палахкотить сильно, сорочки починають тліти за двадцять кроків до вогнища.

Чоловіки стоять зціпивши зуби, жінки прикладають кутики хустинок до очей. В палаючій хатині, що наполовину врита в землю та вкрита сухим очеретом, родина. Батько, мати та син. Були.

Яртур не може встояти на місці, адже саме зараз згорає його побратим Лукіан. Вони тільки тиждень як випили келих кумису з кров’ю один одного, тож тепер, якщо вмирати одному, то інший теж не має жити. Проте неймовірний жар не підпускає хлопця, та й рука батька міцно тримає сина за плече. Батько не кліпаючи дивиться на вогонь і навіть не рухається. Лиш один палець на нозі, наче окремо від тіла відколупує в землі камінці й швиргає їх у бік.

Яртур якийсь час дивиться на батька. Вогонь то висвітлить батькову руду бороду наче сонячним променем, то химерні тіні сховають обличчя, наче нікого й нема, а лляна сорочка сама по собі висить в повітрі.

… Тоді полум’я було лагідним, дружнім. Воно наче гралось з дідом Ониском, з його сивою бородою до поясу, з таким же сивим та довгим волоссям. Сухі дрова жваво тріщали у вогні, а хлопці та дівчата слухали старого уважно, не пропускаючи жодного слова, ловлячи кожен рух, бо справжній оповідач він не тільки розказує він ще й проживає життя тих, про кого веде мову.

– На що ти згоден Дандамісе, аби врятувати свого побратима Амізока, запитав ворожий правитель у скіфа. Той відповів відразу: «На все!».

Старий Ониско обвів притихлих дітей поглядом з-під сивих брів. Майже ніхто не витримав тяжкого погляду, відвернулись. Лиш Яртур з Лукіаном не збентежились.

– Далі, – прошепотів Лукіан.

– Що сталось далі? – запитав теж тихо Яртур.

Ониско закивав головою, чи то схвалюючи зацікавленість хлопців, чи в підтвердження якихось своїх, нікому не відомих думок.

– Осліпити велів ворожий володар Дандаміса, – продовжив свою розповідь старий. – Натомість повернув волю побратимові. От і повернулись додому два сліпих хлопці. Амізок та Дандаміс.

– Як два? – запитав Лукіан ошелешено.

– Осліпили ж тільки Дандаміса! – Підтримав товариша Яртур.

– Така доля побратимська, – спираючись на дубову, таку ж вузлувату й стару як сам, палицю піднявся Ониско. – Щоб не випало одному все ділять на двох. Смерть, каліцтво, сліпоту…

…Яртур вужем крутнувся, звільнився від батьківської долоні й зник в темряві. Треба оббігти будинок Лукіанів. З іншого боку є лаз. Лукіан показував. Коли вони затягли соснові колоди до щойно виритої землянки, що згодом мала стати будинком, то Лукіан показав вузьку нору в дальній стіні. Сказав, що стіни утеплять колодами (які зараз чмихали через стріху чорним димом), а лаз залишать аби свіже повітря потрапляло в дім, щоб не вчадіти від багаття.

Біля сусіднього будинку конюха пустотіла колода з водою для худоби. Ось і зараз вона повнісінька, Яртур з розбігу застрибає до неї, занурюється з головою та за мить вже біля пожежища. Вітер в спину та мокрий одяг допомагають. Вдається підійти до вогнища кроків на п’ять. Та ближче підібратись ніяк. Вогонь та жар просто відштовхують, збивають з ніг. Яртур лізе рачки. Біля самої землі вдається ковтнути повітря разом з димом. Всередину наче хто вкинув жарину. Лаз в землі знаходить навпомацки та занурює туди голову. На диво там можна дихати, в норі навіть вогко. Кашляючи за кожним рухом Яртур лізе далі. Тісно. Дорослий би тут застряг. Плечі хлопця обдираються об коріння, та він намагається не звертати уваги, помалу пробирається. Аж ось руки на щось натрапили. Обережно обмацує. Ноги!

Наступного дня, коли його запитували як він зміг вилізти з тієї нори, ще й витягти непритомного Лукіана, він лиш знизував плечима: «Я не міг, не врятувати!»