Пробудження (ІІ)

– Як цікаво. – Сухий надтріснутий голос у мене за спиною. – Бач, виявляється як діти богів спини чухають! Треба запам’ятати.

Не обертаючись, розумію, що уляпавсь в щось неприємне. Говорить Евресіб - один з Колегії семи, що опікуються скарбницями храму. Із всіх семи, цей Евресіб для мене найгірший варіант. Я уявляю картинку, яку він бачить: «Спітнілий жрець храму Аполлона - м’язи напружені, жили здуті - треться спиною об скриню».

Власне так - треться!

– Радуйся Евресібе! – вітаю гостя піднімаючись на ноги та зображуючи поклін. – Зі сну так заклякли м’язи, що аж змерз. Розігрію, думаю, спину.

Знаю, що Евресіб мерзлякуватий, тому пояснюю свою поведінку саме так, аби він мене зрозумів. А ще, він надто нервовий, тому я просто називаю його на ім’я не уточнюючи чий він син. Евресіб це сприймає так, як я й очікував - зіщулене ліве око починає смикатись, цупка борода труситься, він безпомічно зиркає праворуч та ліворуч на своїх охоронців - гоплітів.

Вояки стоять незворушно. Прямого наказу не було, а все інше їх наче й не стосується. Хлопці обоє в синіх хітонах, з короткими мечами на ремені через плече, зі щитами та списами. Біля них дерев’яні ноші - принесли аби забрати пожертви. Евресіб, єдиний з Колегії семи, хто змушує воїнів, які під час доставляння монет зі скарбниць просто виконують роботу носіїв, вдягатись в повне обмундирування: поножі, металеві шоломи та тягати з собою зброю. Тому відчувається, що хлопці зовсім не від того, аби я покпинив над старим.

– Евресібе. – Знову забуваю згадати чий він син. – Тобі, либонь нелегко впоратись з однією рукою? Нумо я тобі допоможу, віддай мені ключ і ми з хлопцями швидко все зробимо, перекидаємо гроші на ноші.

Я простягаю руку за ключем та помічаю, що гопліти, яким ще немає й двадцяти, ледь стримуються, аби не почати іржати в голос, як ті коні з Авгієвих станів.

На відміну від юнаків, яких заведено називати в Ольвії - ефебії, старий не в захваті від моїх слів. Він знервовано погладжує свою руку на перев’язі й дихає якось уривчасто.

Запропонувати віддати в руки ключ від храмових скарбниць, це як запитати Зевса чи не хотів би той поступитись своїм троном на Олімпі. Тьмяний ключ на шворці це символ влади та статусу. Він щонайменше на лікоть підіймає над землею кожного, хто має його в себе на грудях. Та якщо інший член Колегії, скоріше за все, посміхнувся б такій пропозиції, то Евресіб злякано схопився за нього здоровою рукою, та поганяючи перед себе гоплітів рушив до скрині.

 А нагадавши про кволу руку, я тим самим нагадав, хто саме вивихнув йому правицю. Я. І всі в Ольвії про це знають, адже сталось це на симпозіумі, тож всі гості бачили, як хранитель ключів Евресіб катався підлогою улюлюкаючи травмовану долоню.

Евресіб вже відімкнув, хоч і з трудом, дверцята й монети линули потоком на вчасно підставлені ноші. Мушу сказати, коли линув потік мідних та срібних монет, з золотими дельфінчиками - особливі монети в формі дельфіна, над нами певно пролітав сам бог сновидінь Гіпноз, бо всі наче заклякли втупившись в те як нестримно скриня випорожнює свій дорогоцінний вміст.

Першим зі ступору вийшов Евресіб. Він штурхнув одного ефебія, того що ліворуч:

- Чого вирячився, хапайте ноші швидше. Бо і так втратили стільки часу на розмови з різними …

Він пожував губами відшуковуючи влучне слово, та помітивши мій недоброзичливий погляд, проковтнув несказане та просто показав хлопцям бородою на вихід. Так, вказуючи шлях сивим гостряком хранитель храмового скарбу рушив до воріт, переконаний, що високо і гордо тримає голову.

Я якийсь час спостерігав, як незграбно йдуть хлопці з важкою ношею, списами під пахвами та щитами за спиною, потім пішов в протилежному напрямку – до Великої Стої, поступово переходячи на біг. Взагалі, вихід з двору храму геть в іншій стороні, проте кам’яна огорожа зовсім невисока, мені по груди, тож я вирішив просто її перескочити, що і зробив.

Велика Стоя побудована таким чином, що вона дає захист від нещадного сонця як парафіянам храму Аполлона Дельфійського, так і відвідувачам торговища. Її стіна вмурована в загальну огорожу, а дах, що підтримується гладкими колонами нахилений з одного боку в двір храму, з іншого в агору, де, чи не щодня відбуваються баталії між тими хто хоче продати дорожче й іншими - бажаючими купити дешевше.

Власне, я сподівався отримати невелику амфору вина взагалі без грошей, лиш за дозвіл відвідати храм без пожертви. І я отримав би, якби сьогодні торгували. Але торжище виявилось майже пустим. Майже, бо кілька рабів підмітали територію агори та совали торгові столи, намагаючись вирівняти ряди. Після кількаденних Діонісій, коли життя вирувало, вино лилось нескінченним потоком, а гроші кілька разів за день переходили з одних рук в інші, всі хотіли відпочинку. І продавці й покупці. І нікому не було ніякого діла до спраглого жерця.

Пройшовши агору наскрізь, я не зупиняючись пішов пустими вулиця міста намагаючись триматись тіні від будинків. Було тихо. І якби не сухість, що підіймалась з середини, шкрябала гортань і не давала змоги закрити рота, я напевно замилувався б спокоєм і тишею. Був саме той весняний час, коли повітря не ворухнеться, сонце не пече, а пестить, з моря лине прохолодний потік, а зі степу теплий. Повітря таке, що без насолоди дихати не можливо.