Пробудження. (І)

Три дні та три ночі змагався Анафор син Аполлона

Срібнолукого, з Діонісом підступним, сином Зевса самого

Не ухилявся, про милість мріяти навіть не думав Анафор

Могутній. Тільки третього дня, коли сонце свій бік вмокнуло

В сині хвилі Понту гостинного, Анафор спіткнувся ногою

Сильною, правою, захитався герой незрівняний і впав неживий …

Дзвінкий голос проштрикує в’язку темряву наче списом. Відкриваю очі, і відразу ж закриваю. Яскраве денне світло шморгнуло так боляче, що заломило у потилиці.

… Лише мойри, що не підвладні навіть Зевсу всесильному

Знали, Анафору час зустрічати Аїда не зараз, повіки

Тяжкі він розкрив, піднявся, щоб…

Тепер вже відкриваю очі повільно, аби сонячне сяйво поступово відтісняло темряву, яка все ще намагається втриматись за мерехтливі вії. Якусь мить чекаю, щоб зупинилась круговерть. Роблю глибокий вдих – виявляється, я не дихав поки світло долало темряву.

Стіни з великого тесаного каменю, висока стеля. Наді мною схилився молодий хлопчина в блакитному хітоні, зі світлими кучерями та очами кольору хітона. Він стоїть на одному коліні, на іншому в нього свинцева пластина, на якій він щось старанно дряпає металевим стилусом.

Отже, я вдома, тобто в Ольвії – щасливому місті, в храмі Аполлона Дельфійського, в кімнаті для сновидінь - абатоні. Хлопчина, що від старання висолопив язика – Полімій, син Гезіода. Він вирішив написати поему, яка зробить його відомим. Не просто відомим, а таким, ім’я якого залишиться в віках.

– Полімій… Пити …

Невпевнений, що з мого іржавого горла пролунали саме ті слова, що я намагався вичавити, тому для наочності кладу долоню на шию.

– Спраглий, проте нездоланний Анафор, сили відновить…

– Кхгм-кхгм, – перериваю хлопця сухим кашлем.

Нарешті, він знаходить, десь в узголів’ї чашу, в якій щось хлюпається. Сподіваюсь, вино. Беру однією рукою, за запахом розумію, так! Вино. Примружусь, передчуваючи полегшення після першого ковтка. Щойно обідок чаші торкнувся губ, як хтось безцеремонно вириває в мене її з рук. Борлак опустився донизу таким сухим, яким і підіймався.

З-під гіматію, яким я вкривався, з’явилась чорнява дівчина з оголеними грудьми. Вона п’є вино тримаючи обома руками чашу, а мій борлак кожен ковток відпрацьовує в холосту. Я зачаровано дивлюсь, як зникає життєдайна волога. Полімій, теж вражений, навіть не помітив як свинцева пластина з написаним, задзвеніла по кам’яній підлозі.

Випивши все до останньої краплини красуня якусь мить чекає, поки вино устаткується всередині, ковтає відрижку і відкинувши гіматій йде до виходу, переступивши через мене, не помічаючи Полімія. Вона зовсім гола, проте кожен крок витончений, наче у світі взагалі не існує одягу. Ми стежимо за кожним її рухом. Смуглява шкіра, темне волосся погойдується на кожному кроці. Фігура Афродити з довгими ногами та звабливими сідницями над якими грають світлом дві впадини…

Пам’ять поступово повертається, пригадую минулий вечір. Спогади виринають відривчасто, в неправильній послідовності, у зворотному напрямку.

 Ось я лежу в якомусь домі й не можу відвести погляд від двох ямок по боках від хребта, що виглядають з під коротенької візерунчастої кофтинки. Ми в жіночій половині – в гінекеї. Стіни прикрашені зеленим атласом, гарне освітлення, в кутках золоті статуетки на білій мармуровій підлозі шкура тигра. Наді мною схилилась жінка, хоча скоріше дівчина. Ну не знаю, фігура жіноча, а от погляд по-дівочому азартний. Так от ця дівчина-жінка схилившись наді мною штопає мені плече. Робить це вміло - голка в її пальцях літає швидко наче бабка, та азартно – закусила свою повненьку нижню губу. До речі мені зовсім не боляче.

Вчора, коли мною опікувалась гетера, (так це була саме гетера, до речі найдорожча гетера в Ольвії) я не відчував болю, а зараз розумію, що моє ліве плече, замотане в щось біле, надто гаряче, точніше сказати палає.

В пам’яті знову картина. Навколо мене стоять троє чоловіків в каптурах і переконливо радять, аби я віддав їм свій гаманець. Вони не хочуть і слухати, що в мене ніколи не було нічого схожого на гаманець. Навіщо? Мене, жерця найвідомішого в місті храму, завжди пригостять, варто мені тільки натякнути.

В решті, я стомлююсь від погроз і без замаху б’ю одного в щелепу. Поки він розтікається по стіні, схоплюю іншого, худого як тріска, під пахви. Якусь мить думаю куди його приземлити. В калюжу за будинком - забрудниться, але не заб’ється, чи на черепичну доріжку - заб'ється, але залишиться чистим. З роздумів виводить третій. Я краєм ока помічаю якийсь порух і жбурляю худого назустріч руху. Це рятує мені життя. Бо ніж, який прямував мені в груди б’є в плече. Поки я іншою рукою намагаюсь затиснути рану двоє – худий та той, що з ножем, втікають. Третій лежить, ткнувшись носом в землю. Біля голови щось біле. Зуби. Два? Три.

Стукаю в найближчі двері. Відчиняє служниця і побачивши, що я весь в крові, кличе господиню. Виходить Дінона - найдорожча гетера Ольвії, та що щойно випурхнула з-під мого гіматію. На ній легка, повітряна спідниця та кофтинка настільки куца, що видніється плаский животик.