Щастя є!

Щастя в грошах.

Він надбав багато грошей, міг дозволити собі все. Майже все. Не міг дозволити лиш відчуття Щастя, бо бажання збільшувати свої статки розросталось разом з багатством. І воно – бажання грошей – не залишало всередині місця для інших почуттів.

Щастя в мистецтві.

Шукав витвори відомих майстрів, віддавав за статуї та вироби шалені гроші. Коли в помешканні, не міг і кроку зробити, аби не зіштовхнутись з черговим шедевром зрозумів, що не може шмат бездушного каменю, хай як майстерно обтесаний, приносити людині Щастя.

Почав творити сам.

Виліплював з глини фігурки богів та муз. Досяг навіть певного визнання. З’явились постійні покупці. Отже, щастя у творчості? Прислухався до себе. Ні. Постійне хвилювання - чи добрий матеріал, чи не розчарує результат, чи зрозуміють люди задум – аж ніяк не назвеш Щасливими митями життя.

Щастя лиш поруч з богами.

Продав все – збудував храм. Найбільший, найкращий, найкрасивіший. Захват людей приносив радість, вдячність жерців - задоволення. Та чи був він щасливий? Хіба поки будував, та коли роботи скінчились і сіра повсякденність, зрозумів, що треба продовжувати пошуки свого Щастя.

Справді щасливою людина почуває себе лиш подорожуючи.

Щоразу прокидатись в новому місці, постійний рух, нові горизонти… Що ще треба? А треба гроші. Якщо подорожувати, то тільки морем, а це не дешево. Та все його багатство без залишку перетворилось на храм. О, Посейдоне, чи хоч ти задоволений залишився тією величною спорудою з мармуровими колонами?

– Зітане, – відірвав його від роздумів Патіар, що наглядав за місцевим портом. – Строк оренди місця в порту спливає в цьому році, будеш продовжувати? Якщо ні, то забирай свою «Лорис» в інше місце.

З голови зовсім вивітрилось, що років п’ятнадцять тому він придбав торгівельний човен, винайняв місце, оплатив багаторічну оренду, бо був певен в надійності такого капіталовкладення. І от тепер його передбачливість виринула з минулого як рятівний вузлуватий корінь виринає перед очима того хто падає з прямовисної скелі.

Зітан ухопив корінь міцно. Обома руками. В потайному місці, за подвійною стінкою, «Лоріс» зберегла для нього амфору. Звичайну чорнобоку посудину, що була прихована для чорних часів та була вщент наповнена золотом.

Він знову став багатим, та цього разу багатство не було ціллю, а лиш засобом. Найняв майстрів аби відремонтували місцями проїдений безжальною морською водою човен, придбав галерних рабів, закупив провіант для далекої подорожі.

Рушив не зволікаючи.

Подорож справді втішала, Зітан відчував себе щасливим. Радів заходам сонця за бірюзову далечінь, прокидався затемна аби не проґавити ані миті сонячного сходу. Відсутність міцної, надійної тверді під ногами хвилювала кров, плескіт тішив слух, очі пили насолоду гри сяйва з водою.

Та з часом монотонність такого існування почала дратувати.

Зітан сидів зіпершись на щоглу. Дивився як диск кольору згнилого помаранча поступово занурюється в зелену рідину. Коли сонця залишалось лиш вершечок він звернувся до одного з рабів, найстарішого, з сивою бородою, чорною, аж фіолетовою шкірою, та зморшкуватим, як урюк обличчям:

– Як тебе звати, рабе?

– Хіба в нас є імена? – Зубів в старого майже не було. – Ми - раби, ми лиш знаряддя праця. Як лопата, чи ось це весло. Тільки й того, що живі.

– Але ж мати тебе якось називала? – Не відставав від старого Зітан. – Чи народився рабом?

– Маати… – У вицвілих очах відбився останній сонячний промінчик, і відразу ж зник. – Народився я вільним. В Айтіопії. Але не питай мене нічого про батьківщину. Бо батько продав мене ще дитиною. Дітей багато, їжі мало. Одного продав – десять врятував. Всі так робили. З того часу я змінив вже безліч господарів. Але жодного не згадаю, коли піду в царство Аїда. А тебе пригадаю, бо ти єдиний, хто поцікавився ім’ям. Абіб. Інколи чую, як мене кличе матір. Абібе, Абібе каже.

– Якщо подарую тобі волю, будеш щасливим, Абібе? – запитав Зітан.

– Ні. – Захитав головою Абіб, дивлячись в підлогу. – Що таке воля? Я не знатиму що з нею робити. Застарий я аби змінювати життя. А щастя… Для щастя мені б вистачило, аби це залізяччя не муляло.

Абіб підняв руки, задзвенівши кайданами й Зітан пригадав, один з бенкетів, де молодий софіст з палким поглядом, розповідав, що ми отримуємо в цьому світі те, що віддаємо. Даруєш смуток – живеш в печалі, віддаєш посмішку – радієш сам, робиш щасливими інших – знаходиш своє особисте щастя.

Того ж вечора Зітан відімкнув кайдани своїм рабам, пообіцяв дати свободу кожному, хто цього забажає. І заснув щасливим на палубі горілиць.

Прокинувся, бо здалось що море розбурхалось надміру. Та коли сон вивітрився зрозумів, що його кудись несуть. Раби вирішили викинути його за борт. Ще сподіваючись, що це сон він міцно склепів повіки, а потім якнайширше відкрив очі. Ні, це був не сон. Його дійсно ось-ось мають перетворити на риб’ячий корм.

Керував повсталими рабами громила без єдиної волосини на тілі, з рухливими канатами м’язів під чорною, як ніч, шкірою. Руки в нього були такими довгими, що здавалось, він не схиляючись може почухати свої литки. Ватаг вже підняв свою довжелезну руку аби помахом віддати наказ, щоб колишнього господаря скинули в море, та перед ним виникла квола постать Абіба.