І

— Буває ж ото так:  дурненька Оленка трьох синiв народила, а ми з тобою, Марiє, вже стiльки рокiв разом, а...
— Що сталося? Микитко, чому засмутився?
— Тобi, жiнко, чоловiка не зрозумiти...
 Марiйку нiби блискавкою вдарило. Що це? Як це? Чому? Мабуть борщ пересолила. Чому ж коханий без настрою? Не звично. Прикро. Боляче.

— Микитко, може качечку зарiзати та засмажити?
— Ти вже сама, як та качка.
— Що? — Марiя похнюпилась i пiшла до образiв. Погомонiла з Пресвятою Дiвою. Легше не стало. Вийшла на подвiр'я. Сумно. Що не так?

 Родинi Смикiв заздрила вся округа. За що не вiзьмуться, все у них до ладу. У Микити руки золотi i дружина, мов та квiточка. Чоловiки, коли Марiйку бачили, забували про все. Соковитi губи, променистi очi, струнка постава, легка хода. Не йшла, а летiла, ледь торкаючись землi. Нiхто не знав, що важке щастя Микитi дiсталося. Через тяжкi випробовування пройшов. Нiкому не розповiдав, що його Марiйка хворiла, та як на руках її носив до могутнього дуба. Легше коханiй ставало лише пiсля обiймiв з велетнем. 
 Микита не цурався слiз, коли спостерiгав за тим дiйством. Хотiв допомогти Марiйцi, хотiв її кволi рученьки пiдтримати, але вона гнiвалася, прохала не заважати. Дотягувалася до могутнього друга, обiймала його, а потiм... ще слабкою була, а вже перебирала тонесенькими нiжками в напрямку найвищої берези. Погомонiвши з подругою, йшла до свого чоловiка щасливою i сильною. А здоровою так i не стала. Час вiд часу шукали в лiсi новi дерева. Бо тi дуби та берези, якi хоч раз вiддали силу Марiйцi, вдруге не допомагали. Пара вимушена була все глибше й глибше заходити до лiсу в пошуках сили. Микитi доводилося на руках нести кохану, бо зазвичай сама кроку ступити не могла. Вдома дружина знову слабшала, Микита ж тримався, нiколи не скаржився на долю. Не уявляв життя без Марiйки. А коли кохана нарештi зцiлилася вiд недуги, став iншим. Треба радiти, що муки скiнчилися, а вiн сам не свiй.

— Що не так, кумасю? Щiчки рум'янi, не гнешся вiд болю, як було ранiше, а куточки губ все нижче й нижче опускаються. Микита насуплений. Посварилися? — Гандзя чекала на вiдповiдь. Марiйка ледь не розкрила серце подрузi. Вчасно зупинилася. Для чого матерi хрещеника настрiй псувати? Гандзя хороша людина. Не потрiбно її засмучувати.
— Та то я... Все добре. Тобi здалося.
— Марiйко, пiди до Макара. Чоловiк моєї сестри золотим пiсля нього став. На чужих молодиць не зиркає. Ось сходи...

 Ледве витримала ту чергу. Старi, немiчнi, кульгавi, з малими дiтьми... Треба вертатися... Та нi...
Треба було вертатися. Всiх прийняв Макар, а їй вiдмовив. Даремно послухала Гандзю. 
 Наступного ранку прийшла знову. Обiдньої пори одна зосталася. Цього дня цiлитель був привiтним i добрим. Заборонив вiдвiдувачам про свої бiди говорити. Наскрiзь кожного бачив. Марiйку не впустив до хати. Зиркнув суворо i все.
 Вдома вчинилася сварка. Накинувся на Марiчку Микита. Не повiрив, що до Макара ходила, звинувачував у зрадi. Як про таке подумати мiг? Той бiль рiзав без ножа. Ще маленькою була, коли з Микиткою познайомилася. Вiн кислi яблучка для неї у заможного сусiда крав, щоб нудота пройшла. В дитинствi весь час згорблена ходила— живiт болiв, розправитися не давав. А отi шаленi танцi, коли маму зростом наздогнала! Нiжки дуже болiли, ходити важко було, а танцювати хотiлося. Обiйме було Микитка її, потiм пiднiме так, що його синi очi навпроти Марiйчиних карих опинялися, i тупцює своїми ногами за двох... Цiлувалися до ранку... Матуся не сварила, як iнших сестер. Не вiрила, що житиме Марiчка... А Микита вiрив. Кохав. Догоджав завжди. Що ж не так? Ще й Макар вiдмовляється приймати...

— Ох i настирлива ти! Невже й справдi не розумiєш, якщо вiдмовляю, то можу тобi допомогти?
— Будь ласка, зжальтеся! Дуже хочу кохання повернути. Всiм допомагаєте. Чим я гiрша вiд iнших? Боляче дивитися на Микиту. Свариться весь час. Постарiв, згорбився. Якщо мене вам не шкода, то хоч над чоловiком моїм зжальтеся. Хороший вiн... 
 Макар дивися в очi Марiйки i читав її життя, мов книгу. Ось вона маленькою намагається сестричок наздогнати, та не може. Нiжки-ниточки плутаються, падає дитина, тiльки оченята з трави, як у сови, зиркають владно, начеб-то здобич шукають. Пообiдньої пори знаходить мати доньку, бере на руки i несе додому. Мотузком прив'язує до нiжки лiжка, щоб не втекла, i нiчого не каже дитинi. Нi слова, нi пiвслова. Тихо-мовчки...
 Знайшло таки мале стерво здобич. Закохала в себе сусiдського хлопчика. Все життя смоктала з нього кохання. Не наїлася?

— Вiзьми кухоль, пiди до криницi, набери води та повертайся сюди.
— Дякую, благодiйнику! Вчиню, як кажете.

— Тепер пий! 
— Смачна водичка. Половину кухля випила, бiльше не можу.
— Через силу пий. Порожнiй кухоль постав на стiл.
— Ффух. Осилила. Живiт звело. 
— Ти й досi не вiдчуваєш, скiльки бiди накоїла?
 Застигла Марiчка каменюкою. Розчинилася в повiтрi, в стiнах будинку, на подвiр'ї. Частина жiнки до криницi потрапила — не втопилася, а як отi iкринки найменшенької рибки, рухалася у крижанiй водi. Вiдчувала спеку вiд палючого сонця, холод пiд землею, але всюди було однаково: нi погано, нi добре. Почувши грюкiт, а то Макар цiпок додолу опустив, зiбралася купи i зовсiм iнакше свiт побачила.
— Дякую. Я все зрозумiла. Що ж я наробила...