Окуляри туману

Окуляри туману

У вас було колись відчуття, що за вами хтось слідкує? Не просто підглядає з-за рогу, а крізь якусь химерну призму коригує кожним вашим вчинком, кожним кроком і рішенням?

Саме ці думки промайнули в моїй голові в мить, коли мене відкинуло на мокрий асфальт. Благо, все відбулося по дотичній. Сильний удар, свист гальм, який розітнув осінню тишу, і дивне, майже фізичне відчуття, ніби в останню секунду хтось невидимий з силою смикнув мене назад, геть від коліс автівки, що пронеслася повз.

Тепер я сиджу на холодній, вологій землі. На обличчя опускаються поодинокі, важкі краплі дощу, змішуючись із холодним потом на лобі. Повільно піднімаю голову вгору й бачу зовсім не те блакитне, безхмарне небо, до якого ми всі звикли в погожі дні, а важке, затягнуте свинцем осіннє безкрайя. Воно, наче щільне покривало, низько опустилося над містом, оповивши собою весь небокрай і стиснувши простір довкола до розмірів цієї безлюдної алеї.

Переводжу погляд з неба під ноги. Прямо переді мною, у глибокій калюжі, куди з тихим сплеском падають краплі, лежать загублені кимось окуляри. Їхня оправа покрита дивним нальотом — чи то брудом, чи то старовинною іржею, яка більше схожа на кору прадавніх дерев. Але найдивніше — це їхні лінзи. У них не відображається небо. Там, у глибині кривого скла, посеред туманного, оголеного лісу стоїть висока постать у довгому темному плащі. Вона дивиться прямо на мене. І я раптом розумію: той, хто смикнув мене за комір секунду тому, зараз стоїть по той бік цих окулярів.

Липкий, крижаний страх обплітає мої думки. Невже в кожного з нас є така постать за спиною? Таємничий ляльковод, який замість тебе приймає рішення: коли ти маєш померти, а коли — отримати ще один шанс на життя. Від цієї думки стає моторошно. Виходить, уся наша свобода вибору — це лише ілюзія? Ніби ми всі — звичайні маріонетки, якими від нудьги граються вищі сили, смикаючи за невидимі ниточки долі.

На ці мої роздуми дивна істота раптом затряслася, ніби від беззвучного сміху. Тієї ж миті весь простір навколо мене завібрував від низького, потойбічного звуку, який вона видала. Світ у лінзах стемнів, а в моїй голові чітко й лунко прозвучали її слова:

— Не ми обираємо, ким керувати. Це ви самі не хочете бути вершителями власної долі. Адже кожен, хто зможе зняти з себе ці окуляри туману, одночасно рве й усі нитки, за які ми могли б вас смикати. Думай. Ким ти насправді бажаєш бути?