1. Пекельна спадщина

Що більше кортить врятуватись, 

то глибше погрузнеш в імлі

і зможеш тоді врятуватись,

як світ переверниш в собі
 

Я ніколи не могла подумати, що моє життя розіб’ється на дрібні уламки і настільки радикально змінюватиметься. Нічого жахливішого зі мною досі не траплялося, і, мабуть, вже ніколи не трапиться. Мене постійно затягує у вир, тотожний чорній дірі, наче хтось на моєму тілі поставив пекельну мітку, і тепер я вимушена приймати лихі “подарунки” долі, все більше тонучи в апатії, яка тепер виникла замість жалю.

Навіть зараз я б мала метушливо взятися за слухавку й зателефонувати в поліцію, а тоді перевірити, що з моїх речей зникло, але натомість лише розгублено нипаю вологими очима по хаосу, якийсь хтось вчинив у моїй оселі.

Щойно, повернувшись свого будинку, натрапила на цей безлад і тепер не можу впізнати свою естетичну оселю у венеціанському стилі, над якою працювали найкращі дизайнери-перфекціоністи Догману, бо тепер вона більше схожа на справжнісінький смітник. Всі речі з шухляд за моєї відсутності хтось вивернув на підлогу, одяг недбало лежить розкиданий по паркеті, дорогі кришталеві вази та посуд розбиті. Більше не простежується ні вишукана розкіш в інтерʼєрі, ні ніжна романтика в поєднанні з новими технологічними процесами стилю, ні велич, притаманна Венеції чотирнадцятого століття, а лише результат вандалізма невідомих зловмисників, які навели цей безлад у моєму житлі.

Сумнівів немає – мене пограбували, але, чесно кажучи, це в порівнянні з горем, яке нещодавно трапилось, видається дрібницею. 

Будинок можна прибрати, картин не шкода, дорогих сервізів – так само. Та й у мене чималі суми на рахунках у банку, тож всілякі золоті цяцьки можу нові придбати. Єдина прикраса, яку вважаю цінною, завжди на мені. Це сережки з перлинами, які за словами мого чоловіка Броніслава з усього асортимента, найдороговартісніші, тому й постійно ношу їх.  

І все ж очима знаходжу ще дещо таке, що вважаю не менш цінним. Ступаю на мармуровій плитці у потрібному напрямку, схиляюся й беру в руки уламок моєї улюбленої скляної статуетки дівчини, яка кольоровою парасолею закриває сина від негоди. Її придбала за шалені гроші на одному з аукціонів, і часто перед сном брала до рук, журячись через те, що у нас з Броніславом досі немає дітей. А тепер немає і самого Броніслава…

Мого чоловіка, з яким ми були одруженими майже десять років, вбили. Майже тиждень тому я його поховала. Постріл прямісінько в серце безповоротно відібрав його життя. От тільки я не маю жодного припущення чому так сталося і кому Броніслав перейшов дорогу. Підозрюю, що це пов’язано зі статками мого чоловіка. Можливо, він комусь став на дорозі в бізнесі, але все це лише здогадки.

“Але гроші – привід відбирати в людини життя?” – вкотре за останні дні над цим роздумую. 

Я багато думаю про це, намагаюся відтворити в пам’яті останні дні життя перед його смертю, але нічого дивного не пригадую. Маю підозру, що він і сам не здогадувався, що хтось націлився залишити його життя. А про справи свого чоловіка я мало що знаю, тож копати глибше не вдається, шукати відповіді доводиться на поверхні й від чого почуваюся аж надто безкорисною.

У вітальні на скляному столику з вигнутими ніжками знаходжу записку, де кожна буква наклеєна, а ще один дрібний навушник, який лежить на ній.

“Життя чи інформація? Залишіть флешку в Західному парку біля фонтану сьогодні о двадцять першій. І без жартів, пані Блажевська”

Рука, яка тримає записку починає тремтіти. Я сідаю на диван і схиляюся на бильце. Звісно, пряма погроза збадьорила мене, і тепер я розгублено перечитую текст знову і знову, наче намагаючись щось побачити в тексті нове. А тоді судомно хапаюся за флешку в кишені, яку мені у спадок неофіційно залишив Броніслав, і оглядаю її.

Ще досі не перевіряла, що за файли на ній зберігаються, а тепер це зробити просто необхідно. Та перед тим я обходжу будинок, щоб впевнитись, що лише я у ньому присутня, тоді встромлюю свою пекельну спадщину у “гніздо” ноутбуку – і бентежно чекаю на завантаження. 

Коли відкривається єдиний значок, який був на цій флешці, під назвою “Шаман”, я бачу лише матрицю. На екрані спалахує чорне поле, яким вертикально їдуть зелені цифри, і більше нічого. Так-сяк намагаюся тицяти на екран, адже хочу зрозуміти у чому цінність флешки, але відповіді так і не знаходжу.

“Та хай йому..! Я не ризикуватиму життям заради якоїсь дивної флешки”, – вирішую. 

Тоді переводжу погляд до настінного годинника, що зроблений на старовинний лад, до себе киваю і тепер вже направляюся до свого перламутрового блакитного Шевроле. Час вже підходить, тож якраз ще встигаю добратися вчасно, бо хочеться якнайшвидше здихатися речі, через яку хтось має нахабство погрожувати мені. 

Надворі сутеніє. Розумію, що поки доберуся буде взагалі темно, і це ще більше насторожує. У голові туман, який плутає думки. Я неймовірно хвилююся, серце вилітає з грудей і дихання мимоволі стає швидким і поверхневим.

“Що як ті, до кого їду на зустріч – вбивці мого чоловіка?” – пролітає думка, яка ледь не призводить до божевілля. 

Але, зрештою, вирішую, що якби мене хотіли вбити, то вже б зробили це. Але я ж не маю відношення до бізнесу мого чоловіка, як і до його будь-яких справ, тож навряд можу комусь заважати. А на цій флешці можуть бути якісь засекречені робочі документи, чи ще щось таке, на що ринули конкуренти Броніслава. Але мені байдуже на гроші, бізнес, я хочу, аби мені дали спокій. 

“Все одно я б не продовжувала його справу, а за що жити і без цього маю”, – знову киваю до себе, наче божевільна, бо останні події мене, дійсно, добре протрясли.

В роздумах й доїжджаю до Західного парку. Паркую авто якнайближче до фонтану й одягаю навушник.

 Через темряву важко щось роздивитися з вікна. Ліхтарі освітлюють лише ділянки біля себе. Дивного нічого не бачу, лише одиничних людей, які, швидше за все, повертаються додому, і ще закохані пари, які прогулюються осторонь, але ніхто з присутніх не схожий на зловмисника. Запідозрювати немає кого, хоча й мені щось підказує, що негідник або негідники поруч, і за мною стежитимуть.