Нові знайомі

Я попросила у нього час на роздуми і пообіцяла, що передзвоню з остаточним рішення завтра. Чому я так зробила? Певно, й дійсно хотіла спочатку порадитися з Віталієм. 

Руки потяглися до телефону. Я хотіла розділити із кимсь свої емоції і не знайшла нікого кращого за Настю – у принципі, вона завжди підтримувала мене у будь-яких починаннях і я знала, що й цього разу не прогадаю. Телефон довго відмірював гудки, аж поки я не почула по той бік сердитий голос Вадима.

• Алло! – рявкнув він напружено.

Я застигла, не знаючи чи варто заводити із ним розмову. Одразу зрозуміло, що він не налаштований на любі балачки із подругою дружини і за сумісництвом колишньою своєю дівчиною. 

- Привіт, а де Настя? – випалила на одному диханні.

- Я б і сам хотів це знати! – вигукнув він і я почула як щось поруч із ним закряхкотіло. – Ця стерва лишила телефон удома. Вчора пішла кудись і ще й досі не повернулась.

Через слухавку до мене долинув негучний дитячий плач. Телефон затріщав і зашипів, а Вадимів голос узвався до мене знову лише за кілька хвилин.

• Я зайнятий, тому прошу тебе – коли зустрінеш свою подружку, передай їй полум’яний привіт і скажи, аби негайно поверталася додому. Даю їй двадцять чотири години, потім нехай робить що хоче і йде куди їй заманеться – краще бути самотнім татом, ніж дозволяти дитині спілкуватися із такою безголовою мамцею.

Він відімкнувся першим, а я ще з хвилину тримала телефон біля вуха, ніби вважала, що до мене знову хтось озветься. Не могла повірити, що Настя виявилася настільки безвідповідальною матір’ю та непутящою дружиною. Адже вона сама казала мені, що хоче заміж за Вадима, бажає народити від нього маля і цим самим прив’язати до себе на все життя. Чому ж тоді вона зараз так дивно поводиться?

• Як добре, що ти так рано повернулася. – радісно зустрів мене Віталій, коли я зайшла до квартири. – У нас сьогодні гості.

А я вже й так устигла помітити дві пари незнайомого взуття – чоловічих спортивних бутсів та витончених жіночих човників.

Нічого не кажучи, я послідкувала за Віталієм, котрий безмовно запрошував мене йти за собою. На столі диміли чашки зі свіжим чаєм, а у тарілці посередині лежала купа різноманітних сухофруктів бляклого кольору. Серед присутніх я швидко упізнала Сашка, поруч із яким сиділа струнка, довговолоса білявка із оманливо-сірими очима. Помітивши мене, вони водночас посміхнулися, а Сашко ніяково почав блукати поглядом по стінах.

• Привіт, - мовила білявка першою. – Я Валя.
• Аня. – привіталась я у відповідь.
• Ти не проти нашого візиту? – поцікавилася дівчина. – Ми зустріли Віталіка в «Ліліпутії» і він нас запросив на чай. Сказав, що господиня, у якої він винаймає кімнату дуже привітна і люб’язна дівчина, тому не відмовиться прийняти гостей.

Я метнула поглядом на чоловіка, який зосереджено і безтурботно пив чай із широкої чашки. Навіть не думала, що він може бути про мене такої гарної думки.

- Залюбки потеревеню з вами, усе одно у мене немає справ. – сказала дівчині, хоч насправді узагалі не була налаштована на порожні бесіди. 

У компаніях я звикла мовчати. Точніше, я могла говорити без упину про всілякі нісенітниці, але тільки у випадку повного зап’яніння мого напруженого мозку. У тверезому стані я любила спілкуватися лише з Настею, котра завжди була для мене матір’ю, сестрою та найкращою подругою в одному флаконі. З усіма іншими я воліла бути максимально обережною.

Але утішена характеристикою Віталія, я зовсім забула про власну періодичну мізантропію.

• Можливо, я збігаю в магазин за сосисками? – запропонувала я, перейнявши на себе роль ввічливої господині. – Зробимо хот-доги. Або як щодо домашньої шаурми?

Валя кинула на мене ніяковий, повний збентеження погляд, а чоловіки мовчки перезирнулися між собою.

• Ми ж вегетаріанці, ти забула? – запитав першим Віталій. – До того ж, Валя не вживає жодних хлібобулочних чи кондитерських виробів.
• Боїшся набрати вагу? – запитала я у дівчини, яка ззовні була схожа на тростинку Чарлі Чапліна.

І одразу ж замовкла, сподіваючись, що вона не почула скептицизму у моєму голосі.

- Сучаний хліб – це зовсім не те, чим варто харчуватися. Наші предки вживали у їжу лише неочищене борошно, без сторонніх домішок, цукру чи дріжджів. Нинішня харчова промисловість зробила настільки великий прогрес, що корисне перетворила у шкідливе, а поживне – у суцільний мотлох.

- Навіть не знаю… - простягнула я задумливо. – Я, наприклад, люблю батони. А найбільше здобні булочки. Вони такі солодкі, пухкі, з неймовірний ароматом ванілі… Хіба не смакота?

- На жаль, уся ця смакота наносить невиправну шкоду нашому організмові. – сумно зітхнула Валя. – Я готую хліб у домашніх умовах, інколи дозволяю собі безглютенову випічку на стевії чи із сухофруктами. Але це тільки мій вибір, я ніколи нікому його не нав’язуватиму. Хоч і вважаю, що інакше про відмінне здоров’я можна й не мріяти.

Вона поклала собі до рота фінік, а я відчула як язик обволікає слиною і, мовби навмисне, витягла із тумби давно придбане і забуте пісочне печиво.

• Будете? – запропонувала гостям, хоч і наперед знала, що вони відмовляться.

Я хотіла бути вихованою і в той же час розуміла, що тільки дратую їх своєю поведінкою. Сашко й досі мовчав, а Віталій вирішив узяти на себе роль лицаря – і першим порушив незручну паузу.

- Нещодавно прочитав книгу Віктора Франкла «Людина у пошуках сенсу». Дивовижно, що людина може мати таку сильну волю до життя, навіть попри суворі умови навкруги. Завжди скептично відносився до книг із саморозвитку, але ця – вразила мене до глибини душі. У нього дійсно варто вчитися.

- А я читаю зараз Регіну Бретт. – подала голос Валя. – Сильна жінка, яка перенесла забагато нещастя у своєму житті і попри це стала видатною літераторкою. Головне, що вона знайшла у собі сили розповідати про власні спогади іншим і намагатися подолати їм ті ж самі проблеми, що траплялися із нею.