Знайомство

Після смерті батьків ця квартира стала надивовижу порожньою. Я ніяк не наважувалась перебрати їхні речі, тому у шафах і досі висіли старі батькові спортивні костюми, мамині сарафани та блузи, туфлі та кросівки, які вони чи не щодень вдягали на роботу.

Я почувалася самотньо. Коли вони весь час були поруч, мені хотілося якомога швидше вирватися з-під їхньої опіки та стати незалежною – тепер я усвідомила, що ця уявна свобода була лиш ілюзією для мене. Я не була пристосована для самостійного життя і навіть зараз, через рік після їхньої смерті, не знала як варто піклуватися про себе та квартиру, яка тепер офіційно належала тільки мені одній.

Переступивши поріг, кинула речі на підлогу та одразу пішла до ванної. Залізла під гарячий душ та довго стояла у струменях води, що злагоджено стікали моїм тілом. У голові не було жодних думок – така ж сама порожнеча, як і у всьому довкола.

Я почула як задзеленчав телефон зовсім несподівано. Вирішила, що нічого важливого цей дзвінок не може нести; тому проігнорувала його, обіцяючи, що обов’язково перетелефоную, як тільки вийду із ванної. Відчувши як кипляча вода по-трохи пропалює шкіру, я нарешті викарабкаралась із її обіймів. Свіже повітря, що залітало крізь прочинені кватирки, витверезило мене після душної, немов у лазні, ванної кімнати.

Телефон знову запищав і я неспіхом натиснула на зелену кнопку, з подивом відмічаючи на дисплеї незнайомий номер.

• Добрий вечір! – протягнув мелодійним баритоном незнайомець. – Я знайшов ваше оголошення з приводу оренди кімнати. Воно ще актуально?

Коли шок після трагедії спав, я зрозуміла, що не знаю як себе забезпечувати. У батьків не було заощаджень та й у мене звісно також; бабусі жили надто далеко та бідно, аби турбуватися ще й про мій матеріальний стан. Тому найпершим, що я вигадала стала ідея здати в оренду кімнату якомусь із студентів із власного вузу, що знаходився менше ніж за кілометр від будинку. Я отримувала багато дзвінків, зустрічалися із різними типажами – але жоден із них не викликав у мене довіри. Точніше, одна дівчина усе ж таки оселилася у моїй квартирі та не минуло й двох тижнів, як пішла геть; адже я не витримала її постійних посягань на свою територію, в якій вона в той час була зайвою. Мені була потрібна підтримка ти чиясь присутність, хоча б незначна… Я гадала, що так мені буде легше впоратися із втратою. Але чужі панчохи та труси на трубі у ванній кімнаті, чуже молоко у холодильнику та книги у вбиральні до нестями виводили мене із себе. Я повернула їй гроші, подзвонила Оресту і, влаштувавшись на роботу, вирішила, що більше ніколи не повторюватиму своїх спроб винайняти чужинцю кімнату.

• Ви дивилися дату публікації? – роздратувалась я. 
• Так, бачив, але вирішив про всяк випадок подзвонити… - сором’язливо простягнув чоловік. – Пробачте, то виходить, я вас даремно потурбував?
• Саме так! – вигукнула я і відкинула слухавку у крісло.

Я налилась люттю, хоч і сама не розуміла чому. Що саме мене роздратувало? Я зітхнула, адже знала, що зовнішнє уже давно не турбує мене – увесь мій негатив розбурюється всередині, наростаючи та розверзаючись у зовсім несподівані моменти. 

Я навіть собі не могла пояснити чому так відбувалося. Певно, Настя була права – після смерті батьків я аж занадто сильно змінилася…

На кухні стояв неймовірний сморід і я витратила близько сорока хвилин, аби знайти його джерело. Не досягнувши успіху, я витягла із холодильнику пляшку пива, додала до неї вчорашню смажену картоплю і вирішила, що нічого забивати собі голову непотребом. Завтра викличу майстра, а сьогодні маю право на заслужений відпочинок – тож і нічого марнувати цей час, переймаючись несуттєвим.

Екран мобільного знову блимав. Іконка з листом сповіщала про повідомлення, але я не поспішала його відкривати. Спочатку ввімкнула для фону зарубіжний музичний канал, вмостилася у ліжко, відкоркувала пива і, спорожнивши пляшку за кілька довгих ковтків, нарешті потягнулася до телефону. 

«Тебе звільнено».

Два слова від невідомого відправника. Що за дивні жарти? Спробувала передзвонити, але абонент знаходився поза зоною досяжності, тому я відкинула слухавку якнайдалі і повністю занурилася у поїдання картоплі. Дурнуваті обличчя, перекачані силіконом груди та ненатуральне волосся на екрані викликали у мені байдужу антипатію та я не поспішала вимикати телевізор. Його ненав’язливий шум заспокоював мене і допомагав відчувати себе не настільки безнадійною. 

Коли батьків не стало я розгубилась. Попри щоденну роботу, мама завжди встигала поприбирати та наготувати їсти – нехай у більшості випадків це й були ненависні нам із татом борщі чи овочеві рагу. Але квартира ніколи не обсідала пилом, під ногами не валялися крихти, а до ступнів не приставав пісок із брудного після прогулянки взуття. Рушники та постільна білизна пралися щотижня, випрасувані речі сумлінно чекали на свій час у шафі.

Як я не намагалася, у мене не виходило підтримувати ту ж саму чистоту. Після марних спроб я почала сприймати безлад, як щось невід’ємне від власної особистості – те, без чого я буду не я. Та й утім, кого, окрім мене, це могло хвилювати?

Сон навалився на мене підступною глибою. Вона притиснула мене до подушки важкими обіймами і не давала поворухнутися до самого світанку. Принаймні, мені саме так і здалося.

Я прокинулася зі своїм постійним супутником головним болем і одразу пішла до кухні за цитрамоном, ледь тягнучи мов ватяні ноги. Сморід став ще нестерпнішим (хоч, мабуть, мені так тільки здавалося, зважаючи на гостре пульсування у голові). Ковтнувши таблетку, я озирнулася у пошуках телефону, а потім залізла в інтернет, щоб знайти потрібний номер майстра на всі руки. З усіх оголошень мені найбільше припав до душі «Чоловік на годину», якого виставляли ледь не всемогутнім володарем, що здатний впоратися із будь-якою проблемою самотньої жінки. На сайті навіть був розділ із фотокартками майстрів – ніби вітрина, з якої можна обрати саме те, чого бажаєш. Я помітила підпис на одній із сторінок і несвідомо посміхнулася.