Новина

Люблю нічне місто. Воно ховає у своїй пітьмі увесь непотріб, що назбирався
за день і видає його за нічну ілюзію твого стомленого мозку.

Мені доводиться йти пішки від метро і я насолоджуюся тим, що навколо
немає ні душі. Мені не страшно. Я не боюся темряви, на відміну від
більшості сполоханих людей; навпаки, я знаходжу у ній розраду та насолоду,
яку ніхто не зможе мені замінити.
Його постать виросла біля мене зовсім несподівано. Видовжена тінь
заховалася у заростях дерев, а кроки приглушилися уханням сови – певно,
саме тому я й не змогла підготуватися до зустрічі із ним.
- Вас підвезти?
Я неабияк здивувалася, коли у світлі вуличного ліхтаря побачила знайоме
обличчя. Здавалося, сама доля зіштовхує мене із людьми з минулого.
З Артемом ми познайомилися після однієї зі студентських гулянок, на якій
він виконував роль запрошеного музиканта. Мене настільки привабила його
гра на гітарі, що я не посоромилась підійти до нього після невеличкого
імпровізованого концерту і виказати свою прихильність. Вже тоді, коли ми
зустрілися поглядами на відстані кількох метрів, я усвідомила, що між нами
зав’яжеться роман.
Я не вважала аморальним, коли жінка робить перший крок. Тим паче,
відчувала, що він не наважиться відмовити мені – тому й запросила на
побачення. Точніше, просто натякнула, що була б не проти послухати його
гру ще раз, але вже у більш усамітненому місці.
- Несподівана зустріч, - промовив Артем, посміхаючись. – Ти що тут сама
робиш? Гарним жінкам небезпечно ходити темними вулицями без супроводу.
- Комплімент банальний, але зараховується, - відповіла я і ступила до нього
поближче. – Ти як тут опинився?
- Тут живе мій знайомий, - зізнався Артем. – Він клавішнік, хоч вже давно не
грає – от я й приїхав до нього, щоб запропонувати створити імпровізований
бенд.
- Щось на кшталт Бітлз? – засміялась я.
- Скоріше, Скорпіонз, - відбив хлопець і ще більше скоротив між нами
відстань.
Я могла б заприсягнутися, що відчула як мене на мить накрило хвилею його
несподівано розбурханого жару.
Артем був одним із тих, хто спалахував, мов бенгальський вогник навіть від
найменшого мого неусвідомленого руху чи погляду. Він не стримував своїх
чоловічих прагнень стосовно мене і, можливо, саме тому наші стосунки
тривали лише місяць - я не витримала його натиску і зрештою вирішила
піти. На мій подив, Артем був першим, хто переніс цей крок аж занадто
спокійно. Утім, я розуміла, що у його арсеналі ще багато «прекрасних муз»,
які самі тягнуться до тіла привабливого музиканта - тож навіщо
напружуватися стосовно однієї із тих, якій легко знайти заміну?
- Підвезеш? – першою запитала я, обертаючись до його седану.
- Залюбки, - сказав Артем і взяв мене під руку.
Показна галантність була однією із його відмінних рис.
- Тож ти вирішив створити групу? – поцікавилась я, коли ми опинилися
у салоні авто.

- У мене давно була така думка та не було можливості втілити її у життя,
- промовив хлопець, заводячи двигун.
Ми стрімко рушили вперед, прорізуючи чорну невідомість сліпучими, жовто-
гарячими фарами.
- Вирішив піти у шоу-бізнес? – продовжила я, окидаючи його
насмішкуватим поглядом.
- Гадаєш, у мене нічого не вийде? – провокаційно запитав він і перевів
на мене пронизливу пару темно-зелених очей.
- Навпаки, - безтурботно мовила я. – Такі, як ти користуються
популярністю у молодих дівчаток. Та й телебачення любить саме такі
обличчя.
- Які саме? – запитав Артем і нарешті устромив погляд у дорогу.
- А ти хіба сам не знаєш?
Я відчула як замість коробки передач він обережно поклав руку мені на
коліно.
- А ти відносишся до категорії дівчат, що люблять таких, як я?
Я мовчала, вирішивши, що тут годі відповідати. Між нами усе більше
наростала незрозуміла напруга, перемішана із хижим відчуттям флірту, що
приносив разом із собою присмак недоречної, тваринної пристрасті. Я все
більше відчувала як через його руку до мого тіла просочується нестримний
пал, що поступово заповнює собою усе довкола. Не властиво для себе я
знітилась, хоча… Хіба не це мені потрібно зараз?
Артем зупинився за квартал від мого будинку. Він нахилився до мене і палко
поцілував; я одразу відчула як напружився низ його розпеченого тіла.
- Сумувала за цим? – запитав він, обціловуючи мою шию.
Він знав, що у такі моменти я не можу контролювати себе. Не можу вдавати
із себе королеву, якою звикла бути поруч із чоловіками, не можу
прикидатися недоторканою. Я знаходилась на тремкій межі, коли була готова
погодитися на будь-що – тільки, аби він зрештою припинив або навпаки ще
більше посилив свої «сексуальні тортури». Коли ми зустрічалися я завжди
обирала перше. Та чи не настав час пробувати інший варіант?
- Тут неподалік є невеличкий готель, - шепотів Артем, наче чув мої
думки. – Чудове місце для таких, як ми.
Я не питала звідки він про це знає. Не питала скільки до цього дівчат він
приводив до закладу, що велично називався готелем, хоч насправді був не
більше, ніж притулком на одну-дві години для бажаючих анонімності секс-
туристів.
Зараз мене це аж ніяк не турбувало.
- То їдьмо, чого ти чекаєш?
Він нетерпляче крутонув ключа у замку запалювання і різко підхопив мене
на руки, як тільки ми опинилися на місці.
Мій телефон розривався від пізнього дзвінка.
- У нас вільний лише напів люкс, вам підійде? – запитала сивочола
адміністраторка із пірсингом у губі.

Їдке поєднання старості та юності, що вперто не бажає підкорятися плину
часу.
- Байдуже, - ледь не пританцьовував на місці Артем.
Здавалося, ще трохи і він накинеться на мене біля стійки реєстрації, не
звертаючи уваги на здивований погляд жінки-адміністратора. Споглядаючи
за ним, я й справді непокоїлась, аби цього не трапилось.
Телефон знову задзеленчав і я відійшла убік, залишивши Артема вирішувати
питання із оплатою номеру.
- Алло? Пробачте, що так пізно. Ми лише зараз змогли до вас
додзвонитися.
У слухавці линув приємний, але незнайомий жіночий голос. Я слухала її,
нічого не говорячи.
- Ми знайшли ваш номер у списку контактів Максима Олексійовича.
Спочатку зателефонували його дружині, але потім зрозуміли, що й вона…
Вибачте, як вас звати?
- Анна, - відповіла я і схопилась: - А ви не знаєте кому телефонуєте?
- Пробачте, тут не підписане ваше ім’я… - винувато простягнула
співрозмовниця. – Справа у тому, що ми віднайшли цей телефон зовсім
випадково. Навіть не знаю як він уцілів…
Артем нарешті відійшов від стійки і почав шукати мене очима, а коли
знайшов, підбіг і знову вчепився вустами у шию.
- Я так тебе хочу, - зашепотів він. – Ходімо вже.
Я з силою відняла його від себе, вирішивши завершити незрозумілу розмову
із незнайомкою по той бік слухавки.
- Я зайнята, ви могли б передзвонити пізніше, - роздратовано попросила я і
вже хотіла натискати відбій, як почула швидку відповідь:
- Це дуже терміново!
У мені запалилася цікавість. Що за термінова справа може бути у першій
годині ночі?
- Мені прикро вам це повідомляти, але ваші батьки загинули у
автокатастрофі. Це трапилось миттєво, тому у них навіть не було шансу
врятуватися…
Жінка ще щось казала. Я відсунула слухавку і подивилася на неї, відчуваючи,
як поступово занурююсь у паралельний світ, який розділяє моє життя на «до»
та «після».
- Це якийсь жарт? – вичавила я із себе.
- Я розумію, вам важко у це повірити… - торохтіла вона та я вже не
слухала її.
Телефон дзенькнув, упавши на кам’яну підлогу міні-готелю.
- Ти чого? – стурбовано запитав Артем, обертаючи моє обличчя до себе
Суцільний туман поволі огортав мою свідомість.