32 глава "Таємна скриня"

Настя та Денис майже одразу пішли до її кімнати — подруга швиденько вигадала привід, попросивши його допомогти закрити занадто повну валізу. Ми ж із Романом зайшли до мене. Він переступив поріг моєї кімнати вперше, тому, поки я метушливо доскладала у дорожню сумку останні дрібниці, капітан неквапливо роздивлявся моє житло, вивчаючи простір, який так багато міг про мене розповісти.

— У тебе тут дуже затишно, Стеценко, — з теплою усмішкою сказав він, розглядаючи корінці книг на стелажі, а потім раптом зупинив погляд на верхній полиці. — О, а це що за скарбниця?

Роман показав на невелику дерев'яну скриньку з різьбленням, яка стояла в кутку. Моє серце пропустило удар, а щоки миттєво спалахнули густим рум’янцем. Спокій злетіли, ніби його і не було.

У цій скринці зберігалося те, про що ніхто не мав знати. Моя трирічна таємниця. Там були квитки на кожну домашню та виїзну гру його команди, випадкові знімки, які мені вдавалося зробити з трибун, і мої власні блокнотні записи. Я занотовувала туди всі його футбольні звички: як він поправляє гетри перед штрафним, якими жестами заспокоює команду, як реагує на несправедливі рішення арбітра. На самому дні навіть лежав унікальний шарф, який я колись таємно замовляла в майстрині — з вишитим гербом їхнього університетського футбольного клубу.

Роман простягнув руку й узяв скриньку. Я сіпнулася вперед, хотіла забрати її, буквально вирвати з його рук, але було пізно — він спритно перехопив коробку й одним плавним рухом зняв дерев'яну кришечку.

— Так, ну ж бо подивимося, які секрети приховує майбутня спортивна журналістка... — почав він із грайливою усмішкою, але, зазирнувши всередину, раптом замовк.

Його пальці завмерли над паперовим наповнювачем. Першим, що він дістав, був той самий шарф. Роман розгорнув його, впізнаючи рідну емблему, а під ним відкрився цілий стос акуратно перев'язаних квитків на матчі. На кожному з них маркером була виведена дата.

— Лесю... — Його голос миттєво втратив іронічні нотки, ставши серйозним і якимось дуже тихим. Він підняв на мене погляд, у якому читалося повне заціпеніння. — Що це? Звідки у тебе все це? Тут же квитки трирічної давнини. 

Я стояла посеред кімнати, відчуваючи, що мені бракує повітря. Тікати не було куди, та й безглуздо вигадувати дурні виправдання, коли докази моєї «одержимості» були прямо перед ним. Я глибоко вдихнула і, опустивши очі на власні пальці, тихо заговорила:

— Пам'ятаєш, я щойно сказала, що була на кожному твоєму матчі? Я не жартувала, Ромо. Ця скринька... це мої останні три роки життя. Тут усе. Кожен стадіон, на якому ти грав.

Роман мовчки дістав зі скриньки один із моїх блокнотів, навмання розгорнув сторінку й прочитав уголос написаний моїм почерком текст: «Хвилюється, коли проти нього грають жорстко в підкатах. Завжди кусає губу перед тим, як пробити в лівий кут. Лідер, який ніколи не покаже команді свою слабкість».

Він повільно закрив блокнот і зробив крок до мене. Його погляд вивчав моє обличчя з такою прискіпливістю, ніби він намагався заново скласти мій пазл у своїй голові.

— Ти вела щоденник моїх звичок? — у його голосі не було глузування, лише безмежний подив і щось схоже на трепет.

— Я намагалася зрозуміти, як працює твій мозок на полі, щоб писати хороші репортажі, — спробувала я увімкнути свій звичний захисний професіоналізм, але голос зрадницьки здригнувся. — Ну... спочатку це було для роботи. А потім я просто спіймала себе на думці, що купую квитки на тринадцятий ряд не заради футболу. А заради капітана під номером десять. Навіть коли ти мене не помічав. Навіть коли ми були по різні боки барикад.

Я замовкла, чекаючи на будь-яку реакцію. Мені здавалося, що я зараз розплачуся від власної відвертості.

Роман обережно поставив скриньку на ліжко, підійшов упритул і взяв моє обличчя у свої великі, теплі долоні. Його великі пальці ніжно погладили мої палаючі щоки, змушуючи підняти голову й подивитися йому в очі. У них не було ні краплі насмішки — лише неймовірна, всепоглинаюча ніжність, від якої всередині все перевернулося.

— Ти неймовірна, Стеценко, — прошепотів він, притискаючись своїм лобом до мого. — Я стільки років шукав когось, хто бачитиме справжнього мене, а ти весь цей час сиділа на тринадцятому ряду й записувала мої кроки.

Він коротко, але з неймовірним почуттям поцілував мене в губи, а потім відсторонився і знову хитро посміхнувся, зазираючи у скриньку:

— Але про те, що я кусаю губу перед ударом у лівий кут, ми ще поговоримо. Мені здавалося, це мій секретний прийом. Тепер доведеться міняти тактику перед Києвом, щоб не розчарувати мого особистого аналітика.

Я полегшено засміялася, відчуваючи, як величезний тягар скинуто з моїх плечей. Наша гра дійсно ставала все більш відкритою, і мені це починало подобатися.

Його губи розплилися в такій теплій і водночас тріумфальній посмішці, від якої моє серце зробило чергове кульбіт.

— То ти, виходить, моя найвідданіша фанатка, Стеценко? — у його голосі бриніли іскри щирого захвату та легкого, звичного для нього капітанського підколювання.

Я гордо підкинула підборіддя, хоча рум'янець на щоках усе ще видавав моє хвилювання.

— Називай це як хочеш, — впевнено відповіла я, дивлячись прямо в його закохані очі, — але від мене ти ніколи не позбудешся.

— Я й не збираюся, — тихо сказав він, притягуючи мене до себе за талію та остаточно закриваючи тему будь-яких колишніх таємниць між нами.

З коридору знову почувся сміх Насті та басовитий голос Дениса, нагадуючи, що таксі до вокзалу вже, мабуть, чекає під будинком. Попереду був галасливий Київ, запеклий матч на величезному стадіоні та сотні спалахів фотокамер. Але тепер, ховаючи скриньку назад на полицю, я точно знала: незалежно від рахунку на табло, свій найголовніший трофей цей капітан уже здобув.