31 глава "Підготовка виїзду у Київ"

П’ятниця.

Весь наступний тиждень минув у шаленому темпі підготовки до поїздки в Київ. Роман практично прописався на стадіоні — вони з хлопцями годинами розбирали тактичні схеми й переглядали записи попередніх матчів команди Павла. Капітан серйозно нервував, повторюючи, що суперник сильний і жодних помилок поле не пробачить. Що ж, мені залишалося тільки затиснути кулаки й сподіватися, що всі ці дні, проведені ним на тренуваннях замість побачень зі мною, справді того варті.

Поки чоловіча частина нашої компанії розробляла стратегії перемоги, ми з Настею влаштували власний марафон магазинами. Подруга загорілася ідеєю купити новий фотоапарат і неодмінно знайти «ту саму» особливу сукню для столиці. Вона збиралася до Києва вперше, тому за зовнішнім спокоєм ховала легке, але помітне хвилювання.

Втім, для шопінгу був ще один привід — Насті терміново потрібно було перемкнути увагу. Після того пам’ятного ранкового візиту Денис і Лєра капітально посварилися. Схоже, ревнощі та токсичність дівчини нарешті почали випалювати Дену мізки, і він не знайшов кращого виходу, ніж прийти до Насті за порадою... чи просто поплакатися в жилетку. Їхня остання розмова відбулася в кав'ярні, і Настя не поспішала ділитися подробицями. Але те, з якою загадковою і щасливою посмішкою вона повернулася додому, говорило саме за себе.

О першій годині дня, коли сонце вже щосили палило крізь шибки, а кімната була завалена напів зібраним речами, у двері квартири постукали. Цього разу — коротко й ритмічно. Мій пульс миттєво підскочив, і я, кинувши джинси на ліжко, майже підбігла до дверей.

На порозі стояв Роман. Спортивна куртка розстебнута, на плечі — велика тренувальна сумка, а у волоссі заплутався теплий травневий вітер. Попри втому, яка залягла легкими тінями під його очима після тижня пекельних тренувань, він посміхався. Справжній, живий, мій капітан.

— Привіт, журналістко, — тихо сказав він, переступаючи поріг і миттєво притягуючи мене до себе за талію. Його поцілунок пахнув м'ятою та свіжістю, руйнуючи весь мій тижневий накопичений смуток від розлуки. — Заїхав за тобою, бо автобус із командою за годину вирушає на вокзал. Ти як, зібрана?

— Майже, — видихнула я йому в губи, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. — Залишилося запхати в сумку ноутбук і блокноти. А ти як? Готовий до Павла?

— Прорвемося, — Роман підморгнув мені й раптом заліз рукою у свою сумку, дістаючи звідти щось акуратно складене. — Тримай. Твій головний дрес-код на цей матч.

Я розгорнула тканину й мимоволі усміхнулася. Це була синя футболка з його номером, але з моїм прізвищем “Стеценко”.

— Синій колір пасує до твого характеру, Стеценко, — Роман підійшов ближче, заправляючи мені за вухо неслухняне пасмо волосся. Його погляд став неймовірно теплим. — Такий же глибокий, часом буремний, але якщо вже приймаєш у свою команду, то назавжди. Одягай її на гру. Мені важливо знати, що на трибунах у Києві серед тисячі облич мене підтримуватиме саме мій синій колір.

— Але ж ви будете у гостьовій формі, — зауважила я, глянувши на синю тканину в своїх руках. — Яка вона у вас на цей матч? Якщо не помиляюся, червона?

— Бачу, ти чудово обізнана навіть у таких тонкощах, — Роман усміхнувся, і в його очах спалахнув щирий інтерес.

— Бо я була на всіх ваших виїзних матчах, — зізналася я, відчуваючи, як щоки миттєво обпалило густим рум'янцем.

Роман цього не знав і не міг знати — я завжди вміла майстерно розчинятися в натовпі вболівальників, залишаючись непомітною для капітана.

— Навіть так? — він здивовано підняв брови, чекаючи на продовження.

Я мовчки кивнула.

— Кожен матч. Тринадцятий ряд... усе як завжди.

— Тепер зрозуміло, звідки ти знаєш про мене геть усе, — Роман підступив ще на крок ближче, ловлячи мій погляд. Його голос став тихішим, оксамитовим. — Скажи, тільки чесно, Стеценко... Ти їздила на ті матчі лише через мене?

— Так, — ледь чутно видихнула я і від збентеження просто уткнулась обличчям у його футболку, ховаючи посмішку й гарячі щоки в м'якій тканині.

Роман тихо засміявся, і я відчула грудьми вібрацію його сміху. Його руки міцніше обхопили мою талію, притискаючи до себе, а підборіддя зручно влаштувалося на моїй маківці. У цю хвилину, посеред заваленої речами кімнати, залітої яскравим травневим сонцем, увесь світ навколо ніби поставили на паузу. Не було дедлайнів, не було майбутнього запеклого матчу в Києві, не було Лєри з її шпильками — лише тепло його тіла, запах м'яти й м'яка синя тканина, у яку я все ще ховала своє збентеження.

— Знаєш, Стеценко, — його голос прозвучав над моїм вухом зовсім тихо, майже інтимно, — якби я знав, що на тринадцятому ряду кожного стадіону на мене чекає мій головний уболівальник, я б забивав у кожному матчі вдвічі більше. Просто щоб бачити, як ти реагуєш.

Я підняла голову й подивилася на нього, уже не ховаючись.

— Тепер знаєш. Тож у Києві у тебе немає права на помилку, капітане.

Роман схилився до мого обличчя, збираючись знову мене поцілувати, і ця мить була настільки ідеальною, що в неї хотілося повірити назавжди. Наша власна, вистраждана ідилія, де правила гри нарешті визначали ми самі.

Але романтичну тишу безжально розірвав різкий, наполегливий дзвінок у двері.

Ми обоє здригнулися. Роман незадоволено зітхнув, так і не завершивши поцілунок, а з коридору в ту ж секунду почувся поспішний тупіт босих ніг Насті.

— Я відчиню! — крикнула вона на ходу, але я, скориставшись моментом, вивільнилася з обіймів Романа.

— Ходімо разом, подивлюся, кого там принесло о першій годині дня, — посміхнулася я, наводячи лад із волоссям.

Коли ми вийшли в передпокій, Настя вже крутила замок. Двері з легким рипінням відчинилися, і повітря в коридорі миттєво змінилося.

На порозі стояв Денис.

Без Лєри. Натомість у руках він тримав великий паперовий пакет із логотипом тієї самої кав’ярні, де вони з Настею розмовляли напередодні. Його вигляд був трохи розпатланим, але в очах більше не було тієї пригніченості й утоми, з якою він приходив до нас. Він дивився виключно на Настю — прямо, впевнено і з якоюсь абсолютно новою, полегшеною посмішкою.