29 глава "Дорога до Тернополя"

Дорога до Тернополя розстилалася перед нами сірою стрічкою, яку впевнено розрізали фари автівки Романа. У салоні панував затишок, підсвічений лише тьмяним вогником приладової панелі, а аромат кави, яку ми прихопили на виїзді зі Львова, змішувався з ледь відчутним запахом хвої. Роман мовчав уже кілька кілометрів, але я бачила, як він час від часу міцніше стискає кермо, ніби знову і знову прокручує в голові події цих божевільних двох днів та незабутньої ночі.

— Знаєш, Стеценко, — нарешті порушив він тишу, не відриваючи погляду від траси, — я готувався багато до чого. До твого суворого тата-хіміка, до допитів про мої наміри, навіть до того, що мені доведеться відбиватися від твоєї сестрички з її Барбі... Але побачити у тебе вдома твою повну копію — це був удар нижче пояса.

Я тихо засміялася, згадуючи його розгублене обличчя в коридорі, коли він підхопив Ясю на руки.

— Це був «системний збій», так, капітане? Ти ж сам казав, що у футболі важливо бачити все поле, а тут не помітив цілого гравця на лаві запасних.

— Це був не просто збій, це був технічний нокаут, — хмикнув Роман, і в його голосі промайнула щира усмішка. — Чому ти жодного разу не згадала про неї? Навіть коли ми говорили про особисте, ти згадувала лише Яринку.

Я відкинулася на сидіння, дивлячись на темні силуети дерев за вікном. Спогади про той вечір у Львові, коли ми з Ясею стояли у кімнаті біля вікна раптом стали дуже чіткими.

— Ми дві години тому розповіли наш болючий досвід з хлопцем. Ти розумієш до чого я веду? — запитала я, відчуваючи, як стара образа вже не пече, а лише відлунює легким сумом. — Та історія з тим хлопцем, який вирішив, що дві Лесі краще за одну, залишила на нас із Ясею надто глибокий слід.

Роман коротко кивнув, його погляд став серйознішим.

— Ми тоді уклали «пакт про тишу», Ромо, — продовжила я, цитуючи слова, що стали нашою угодою ще перед від’їздом на навчання. — Домовилися не лізти у справи одна одної й, головне, не говорити про наше існування своїм знайомим, поки не будемо впевнені, що це «ті самі» люди. Ми хотіли, щоб нас бачили окремо, а не як дзеркальний набір. «Я не лізу у твій Київ, а ти — у мій Тернопіль», — згадала я нашу домовленість. — Ми боялися, що знову з’явиться хтось, хто захоче використати нашу схожість як психологічний експеримент чи чергову розвагу.

Роман на мить відпустив одну руку від керма і накрив мою долоню своєю. Тепло його шкіри миттєво заспокоїло мене.

— Твій офсайд був значно складнішим, ніж я думав. Але знаєш... після сьогоднішнього дня я впевнений в одному: переплутати вас неможливо.

— Справді? — я здивовано підняла брову. — І як же ти нас тепер будеш розрізняти?

— У неї погляд майбутнього психолога — вона прораховує реакції. А ти... ти дивишся так, ніби вже пишеш про мене заголовок, від якого я завтра знову буду червоніти перед тренером.

Ми засміялися разом, і напруга останніх днів нарешті остаточно розчинилася в нічній дорозі. Попереду був Тернопіль, дедлайни та нові ігри, але тепер я знала: мій капітан точно бачить різницю між картинкою та справжньою людиною.

***

Коли я тихо прокрутила ключ у замку й відчинила двері нашої з Настею квартири, мене зустріла абсолютна тиша, порушена лише ледь чутним гулом ноутбука. У вітальні було темно, якщо не рахувати синюватого сяйва екрана, яке вихоплювало з темряви силует Насті. Вона сиділа на підвіконні, підібгавши під себе ноги й загорнувшись у плед, а на екрані титри якогось старого фільму повільно повзли вгору.

— Третя година ночі, Насть, — тихо сказала я, зачиняючи двері. — Ти вирішила поставити рекорд із безсоння?

Подруга повільно повернула голову. Її очі злегка блищали в темряві, а вигляд був такий, ніби вона щойно повернулася з іншої планети.

— О, Леська приїхала, — її голос був хрипким. — Як там Львів? 

— Все добре. Навіть краще, ніж я очікувала, — я пройшла на кухню, набрала склянку води й повернулася до неї. — А ти чому не спиш? Щось сталося?

Настя зітхнула й нарешті закрила кришку ноутбука. Кімната занурилася у повну темряву, лише світло ліхтарів з вулиці малювало довгі тіні на підлозі.

— Сталося. Я знову бачила Дениса. І Лєру, — вона вимовила останнє ім'я з таким виразом, ніби це був сорт особливо кислого лимона. — Ми випадково перетнулися ще раз. І, звісно, вони не могли не спитати.

— Спитати про що?

— Про Максиміліана, Лесю! — Настя емоційно змахнула руками. — Вони допитувалися, куди подівся мій «ідеальний хлопець». Лєра так виглядала, ніби вже готова була викликати поліцію через його зникнення.

Я придушила смішок. Історія з Максиміліаном, якого ми попросили зіграти хлопця для Насті, щоб Денис преривнував, обростала новими подробицями.

— І що ти їм сказала?

— Сказала правду. Ну, майже, — Настя хитро примружилася. — Я повідомила їм, що Максиміліан терміново полетів у Мілан. На «естетичний детокс». Сказала, що після тривалого споглядання стилю Лєри його тонкій натурі знадобилося термінове очищення красою італійської архітектури, щоб не втратити віру в прекрасне.

Я мало не поперхнулася водою.

— Детокс від зовнішності Лєри? Настю, ти серйозно?

— Абсолютно, — вона задоволено відкинулася на спину. — Треба було бачити її обличчя. Денис взагалі завис на кілька хвилин, намагаючись зрозуміти, чи це комплімент, чи образа. А я просто розвернулася і пішла. 

Я сіла поруч на край підвіконня. Втома від дороги нарешті почала накочуватися хвилею, але на душі було легко.

Я посміхнулася, дивлячись на нічне місто. Ми повернулися до Тернополя, і попереду на нас чекала нова порція гри — як на футбольному полі, так і в нашому власному житті.