28 глава "Правда, яку хочеться забути"

Леся.

Вечір.

Над Львовом почав опускатися тихий весняний вечір. Ми й не помітили, як просиділи на кухні майже весь день: кава змінювалася чаєм, сирники — легкими закусками, а розмови ставали все відвертішими.

Мама з татом, здається, поставили собі за мету змусити нас червоніти щохвилини. Найбільше дісталося історії про наш «великий обмін», коли ми вирішили, що бути близнючками — це ідеальний шанс ошукати систему. Яся пішла замість мене складати іспит з української мови, а я, озброївшись усією своєю вигаданою впевненістю, вирушила на репетицію її хору.

Нас розсекретили майже миттєво.

Мене — щойно я відкрила рота, щоб взяти першу ноту. Керівник хору подивився на мене так, ніби я щойно замість «Щедрика» затягнула футбольну кричалку. А Ясю викрила її власна педантичність: вона настільки звикла ідеально підписувати свої роботи, що в графі «ім’я» автоматично вивела своє, а не моє.

— Ох, і дісталося нам тоді, — я зі сміхом сховала обличчя в долонях, згадуючи татів суворий погляд. — Досі пам’ятаю ті нескінченні вихідні під домашнім арештом. Ми були замкнені в одній кімнаті, і це було справжнім випробуванням на витривалість. Яся, як завжди, спокійно занурилася в черговий том із психології чи літературну класику, виглядаючи цілком щасливою у своєму паперовому світі. А мені було настільки нудно, що хотілося головою об стіну битися. Я міряла кімнату кроками, рахувала візерунки на шпалерах і щохвилини питала, котра година, поки Яся не кинула в мене подушкою.

Коли батьки нарешті пішли відпочивати, залишивши кухню в нашому розпорядженні, атмосфера миттєво змінилася. Напруга «іспиту» зникла, поступившись місцем тій особливій нічній близькості, коли розмови стають тихішими, але чеснішими.

Роман відкинувся на стільці, не випускаючи моєї руки, і примружився, дивлячись то на мене, то на Ясю.

— Ну, дівчата, — почав він із тією самою капітанською напів усмішкою, яка зазвичай означала, що він не відступить. — Глядачі розійшлися, залишилися тільки свої. То що там за історія про «поганий екземпляр»? Тато так на нього натякав, ніби це був якийсь антигерой із трилера.

Ми з Ясею переглянулися. Вона зітхнула і потерла скроні. 

— Ох, Ромо... це була не просто помилка. Це був системний збій на два фронти.

Павло, який до цього мовчав, зацікавлено підняв брову. 

— Судячи з реакції вашого батька, цей об’єкт завдав серйозних збитків вашій репутації «ідеальних доньок».

— Це був Андрій, — почала я, відчуваючи, як до обличчя знову приливає жар. — Він з’явився в нашому житті в кінці одинадцятого класу. Красивий, впевнений, грав на гітарі й цитував Ніцше. Спочатку він почав «підбивати клини» до мене. Ми зустрічалися десь місяць. Він був таким романтичним, водив мене на дахи будинків, розповідав про зірки...

— А паралельно, — підхопила Яся, її голос став сухим і аналітичним, — він писав мені «анонімні» листи в бібліотеку. Про те, що я — його муза, що моя логіка його захоплює, і що він бачить у мені глибину, якої немає в інших. Він навіть не спромігся змінити почерк.

Роман напружився. Я відчула, як його рука мимоволі стиснулася в кулак. — Хочете сказати, він зустрічався з обома одночасно, знаючи, що ви сестри?

— Саме так, — кивнула я. — Він думав, що ми не розмовляємо про особисте. Напевно, розраховував на якийсь «ефект дзеркала». Зі мною він був бунтарем, з Ясею — інтелектуалом. Але він не врахував одного: ми — команда.

Яся ледь помітно посміхнулася — тою самою посмішкою, яка зазвичай не обіцяла нічого доброго її ворогам. 

— Ми вивели його на «чисту воду» прямо в центрі міста, біля Ратуші. Прийшли обидві на одне й те саме побачення. Ви б бачили його обличчя, коли він побачив двох дівчат у однакових плащах, які синхронно вилили на нього його ж каву.

— Тато тоді випадково проходив повз і застав фінал цієї драми, — додала я. — Андрій намагався виправдатися, що «просто проводив психологічний експеримент». Тато тоді ледь стримався, щоб не провести над ним свій «фізичний експеримент».

Павло тихо засміявся, притискаючи Ясю ближче до себе.

 — Я б не стримався, якби мою доньку б обазили.

Роман мовчав кілька секунд, а потім серйозно подивився мені в очі. 

— Знаєш, я навіть радий, що він був. Бо тепер я точно знаю: щоб бути з вами, треба бути чесним. Бо ви бачите наскрізь будь-яку фальш.

— Це точно, — я притулилася до його плеча. — Але тепер у нас на кухні нарешті справжні капітани. Без цитат із Ніцше, зате з щирими намірами.

Ніч за вікном стала зовсім густою, і в цій тиші львівської кухні ми нарешті залишили минуле там, де йому і місце — в історіях, над якими тепер можна було просто посміятися. 

Раптом Павло глянув на годинник, а потім перевів погляд на Ясю. Його обличчя миттєво набуло того самого зосередженого виразу, який зазвичай з’являвся перед складними іспитами.

— Думаю, нам час збиратися, — сказав він, підводячись. — Завтра пари, до того ж мені ще треба розібратися з Тимуром. Щось підказує, що історія з тим фолом на полі ще далеко не закінчена, і я не хочу, щоб він застав нас зненацька.

— Їхати проти ночі? — запитала мама, яка саме зайшла на кухню випити води й завмерла з графином у руках. — Дорога ж далека, діти. Переночуйте вже тут.

— Дякуємо, пані Христино, але завтра треба бути в університеті з самого ранку. Професор не терпить запізнень, а його лекції — це не те місце, де варто випробовувати долю, — спокійно, але твердо відповів Павло.

Атмосфера «безпечної гавані» почала повільно розсіюватися. Ми всі зрозуміли, що ці вихідні, сповнені зізнань та тепла, добігли кінця. Пора було повертатися у свої світи. Роман збирався додому, до своєї великої родини, Павло з Ясею — у свій спільний ритм, а я — в нашу орендовану квартиру до Насті.

І у мене виникло питання: Цікаво, як вона провела свої вихідні? Чи було в неї так само гаряче від емоцій, чи, навпаки, квартира зустріне мене тишею та вином з піцою та замкненою Настею на підвіконні?