27 глава "Сніданок у колі сім’ї"

Львівський ранок лише починав розливатися вузькими вуличками, коли ми о сьомій годині нарешті опинилися біля мого під’їзду. Повітря було вогким і пахло свіжою випічкою з сусідньої пекарні.

— Тихше, — прошепотіла я Ромі, коли ми піднімалися сходами. — Мої стовідсотково ще сплять. Прослизнемо в кімнату, і ніхто навіть не зрозуміє, коли ми повернулися.

Хоча десь у глибині душі я розуміла: батьки чудово знали, що ми протанцюємо всю ніч безперервно. Але правила гри в «слухняну доньку» вимагали цієї секретності.

Ми зайшли у квартиру навшпиньках, затамувавши подих. Кожен шурхіт куртки здавався гуркотом грому. І саме в ту мить, коли ми вже збиралися пірнути в безпечну тишу вітальні, нас наздогнав він — непереможний аромат маминих фірмових сирників із засмаженою скоринкою та домашньою сметаною. А за мить почувся спокійний голос тата, який вголос зачитував якісь ранкові новини.

Шлях до відступу було відрізано.

Помітивши нас, тато повільно відклав планшет на край столу і поправив окуляри. Його погляд — уважний, як у арбітра на важливому матчі — зупинився на нас.

— Доброго ранку, мандрівники, — спокійно сказав він, вказуючи на стіл. — Заходьте. Поснідаємо, а заодно нормально познайомимось. Бо вчора через той галас ми так і не встигли поговорити по-людськи.

Ми з Романом переглянулись. Я бачила, як він, непереможний капітан, який не боїться жодного суперника на полі, зараз ледь помітно поправив комір сорочки. Ми пройшли на кухню. Роман сів навпроти тата — плечі розправлені, погляд прямий, справжній капітан. Я вмостилася зліва від нього, відчуваючи, як під столом він на мить стиснув мою руку, шукаючи підтримки.

Мама, не обертаючись від плити, лише загадково всміхнулася. 

— Каву будете, діти? Чи після такої ночі відразу перейдемо до сирників?

Тато повільно відпив кави, не зводячи очей з Романа. У повітрі зависла та сама пауза, яку зазвичай витримують професори перед найскладнішим питанням на іспиті. У цьому і був весь мій тато готуючись до серйозної розмови. Це я ще з дитинства вивчила.

— Знаєш, Романе, — нарешті мовив він, — капітан команди — це звучить гордо. Але за кожним капітаном стоїть «тил», який його виховав. Розкажи про своїх. Чим живуть батьки?

Роман навіть не здригнувся. Він сидів рівно, поклавши руки на стіл — спокійний і відкритий.

— Тато в мене військовий, зараз уже у відставці, — відповів він, і в його голосі почулася ледь помітна нотка гордості. — Мама працює адміністратором у салоні краси, вона в нас відповідає за красу та лад у домі.

Тато кивнув, явно задоволений відповіддю про батька-військового. Дисципліна в родині Романа явно була не на останньому місці.

— А брати чи сестри є? — запитала мама, розкладаючи сирники по тарілках.

— Так, маю старшого брата, Данила. Він травматолог. Жартує, що вибрав професію спеціально, аби «збирати» мене після матчів, — Роман коротко всміхнувся. — І ще є молодша сестра, Полінка. Їй лише сім років, вона в нас справжня принцеса.

При згадці про малу Поліну погляд тата помітно пом’якшав.

— Сім років? — перепитав він, усміхаючись. — Виходить, ти не лише капітан на полі, а й професійний нянь у вільний час?

— Можна й так сказати, — підхопив Роман, і я відчула, як напруга на кухні остаточно розчиняється в ароматі сніданку. — Вона вміє крутити мною, як хоче. Жоден захисник на полі не вміє так майстерно обходити мої правила, як Поля, коли їй хочеться нову іграшку чи зайву цукерку.

Тато засміявся, і я нарешті змогла видихнути. Перший «тайм» знайомства був виграний блискуче.

— Я вже з нею знайома, дуже мила дівчинка. Вона на Яринку схожа. Така ж актива допитлива і може випросити у Романа все що їй завгодно.

— Наприклад подвійну порцію фісташкового морозива. 

Я роздивилась по сторонах, щось не було видно ні мою сестру та її капітана.

— Мам, а Яся з Павлом ще сплять? — запитала я, відламуючи шматочок сирника.

— Сплять, звісно, — мама лагідно всміхнулась, підливаючи татові кави. — Нехай відпочивають, ніч була довгою. А ми поки хоч поговоримо спокійно. Знаєш, Романе, слухаю я про твою родину і серце радіє. Велика сім’я — це ж таке щастя. Це і підтримка, і той самий надійний тил, про який батько казав. Коли є і старший брат, і молодша сестричка — це справжнє багатство.

Тато ствердно кивнув: 

— Це правда. У великій родині ти вчишся бути частиною команди ще до того, як вийдеш на футбольне поле.

І саме в цей момент у дверях кухні з’явився Павло. Він виглядав сонним, з скуйовдженим волоссям, але його погляд, як завжди, зачепився за суть розмови ще до того, як він повністю зайшов у кімнату.

— Велика сім’я — це справді добре, — промовив він своїм низьким, трохи хрипким після сну голосом. — Теоретично, це ідеальна модель для розвитку соціальних навичок. Шкода тільки, що я не можу підтвердити це на практиці.

Ми всі мимоволі повернулися до нього. Павло підійшов до столу і, вдячно кивнувши мамі на димлячу чашку кави, продовжив:

— У мене немає ні братів, ні сестер. Я — єдина дитина. Тож мій «командний дух» будувався на книжках і спостереженнях, а не на чергах у ванну чи бійках за останню цукерку.

У затишній кухні, де ще мить тому панував легкий гомін, раптом запала тиша. Її порушив тато, уважно дивлячись на Павла поверх окулярів.

— Тепер зрозуміло, чому ти казав, що батько контролював кожен твій крок, — зауважив він, відкладаючи газету.

Павло зробив невеликий ковток кави, наче збираючись із думками. Його погляд став холодним і зосередженим.

— Коли ти один у сім’ї, вся увага фокусується на тобі. А надмірна увага — це справжня пастка для психіки. Контролювати одну дитину легко, і батько робив це професійно з моїх найперших років. Все: від оцінок у табелі до списку людей, з якими мені «дозволялося» спілкуватися. Але тепер він залишився в минулому, як і моя колишня. Мені більше ніхто не потрібен, крім вашої Ясі.