26 глава "Ритм нічного Львова"

Леся.

Якщо ви думаєте, що капітан футбольної команди після виснажливого тренування та імпровізованого матчу на бетоні мріє про тепле ліжко — ви просто не знаєте Романа Мельника. Для нього нічний Львів став новим стадіоном, а танцпол — штрафним майданчиком, де він збирався забити свій головний гол.

Я поправила волосся, відчуваючи, як втома від сімейного обіду миттєво випаровується. Журналіст у мені підказував, що ця ніч варта цілої серії репортажів, але дівчина в мені просто хотіла розчинитися в цьому ритмі поруч із ним.

Ми пройшли повз охорону так швидко, ніби Роман мав невидимий абонемент на вхід у будь-які двері цього міста. Всередині «Fashion Club» нагадував розпечений вулик. Спалахи неону розрізали напівтемряву, відбиваючись у дзеркальних колонах, а густий аромат коктейлів та дорогих парфумів змішувався із запахом адреналіну.

— Не відставай, Стеценко! — вигукнув Мельник, обернувшись до мене. Він уже не був тим зосередженим капітаном, якого я бачила на стадіоні, коли бігла поруч з ним. Зараз це був хлопець, який нарешті скинув із плечей вантаж відповідальності за результат матчу. — Тут діють інші правила: хто перший до бару, той замовляє музику!

Я засміялася, відчуваючи, як вібрація танцполу передається моїм ногам. Львів за вікном міг бути скільки завгодно старовинним і спокійним, але тут, у серці нічного міста, пульсувало зовсім інше життя. І, здається, я була готова стати його частиною.

Музика всередині «Fashion Club» не просто звучала — вона пульсувала в самих венах. Коли діджей перейшов на агресивний біт із важкими басами, Роман обернувся до мене з тією самою самовпевненою посмішкою, яку я терпіти не могла на пресконференціях.

— Ну що, Стеценко? Покажеш свій «репортаж із епіцентру подій», чи так і будеш стояти біля бару, як статист? — він зробив крок до мене, рухаючись неймовірно легко для людини, яка сьогодні відбігала півтора матчу.

— Статист? — я виклично підняла брову, скидаючи піджак прямо на руки здивованому бармену. — Мельник, ти, здається, забув, що журналісти завжди знаходяться там, де найспекотніше.

Я вийшла на середину кола, ігноруючи зацікавлені погляди. Роман не змусив себе чекати. Це не був повільний романтичний танець — це була битва за територію. Він рухався технічно й потужно, намагаючись задавати темп, але я не збиралася грати за його правилами. На кожен його впевнений рух я відповідала своїм — більш гнучким, зухвалим, майже провокаційним.

— Це що, пресинг? — вигукнув він мені на вухо, скорочуючи дистанцію так, що я відчула жар його тіла.

— Це контрнаступ, капітане! — відпарирувала я, обернувшись навколо своєї осі й ледь торкнувшись його плеча кінчиками пальців.

Ми не зводили очей одне з одного. У цьому неоновому хаосі весь світ звузився до одного метра простору між нами. Роман підійшов впритул, його рухи стали важчими, владнішими. Він намагався «перетанцювати» мене, взяти в кільце, як він робить це з захисниками на полі. Але я вислизала, змушуючи його слідувати за мною.

На піку треку, коли баси вибухнули фінальним аккордом, він різко схопив мене за талію, притягуючи до себе так сильно, що між нами не залишилося навіть повітря. Моє серце калатало десь у горлі — і зовсім не від танцю.

— Гра закінчена, — прохрипів він, важко дихаючи. Його очі темніли, відбиваючи сині вогні клубу. — Ти перемогла, Лесю. Чи я?

— Рахунок 1:1, — прошепотіла я, закидаючи руки йому на шию. — Бо зараз ми обидва в офсайді.

Він не дав мені договорити. Його губи накрили мої — спрагло, владно, зі смаком того самого драйву, який ми весь вечір намагалися приховати за жартами. Це був поцілунок, який не залишав місця для тактики. Тільки ритм Львова, гуркіт музики в грудях і повна капітуляція логіки перед почуттями.

— Поїхали звідси, —  сказав Роман. Я лише кивнула. І мені було не важливо куди ми їдемо. Головне, що разом. 

***

Нічний Львів за вікном готельного номера перетворився на розмиті вогні, а гуркіт клубу змінився на вогняну тишу, що переривалася лише нашим диханням. Все, що відбувалося між нами в ці хвилини, було схоже на фінальний тайм, де немає ні тактики, ні захисту — лише чиста, непідробна спрага. Кожен дотик Романа був викликом, на який я відповідала з тією ж відчайдушною сміливістю, з якою зазвичай ставила незручні запитання.

Коли хвиля пристрасті нарешті вляглася, залишивши після себе лише приємну важкість у тілі та запах його шкіри на моїх плечах, у кімнаті запанувала особлива, майже інтимна тиша. Роман лежав поруч, закинувши руку за голову, і в його погляді, спрямованому в стелю, я вперше не бачила того звичного капітанського контролю.

Я піднялася на лікті, відчуваючи, як журналістська броня, яку я скинула разом із одягом, повільно повертається на місце. Це було необхідно — щоб не розчинитися, щоб не втратити себе в цьому «офсайді».

— Мельник, — тихо покликала я, дивлячись, як він повертає голову до мене. — Ти ж не думай, що після того, що відбулось, я ставитимусь до вас лояльніше. Я й надалі буду писати про вас те, що ви заслуговуєте. Без жодних знижок на «особисті обставини».

На його губах з’явилася ледь помітна, але щира посмішка. Він повільно провів тильною стороною долоні по моїй щоці, і в цьому жесті було більше поваги, ніж у всіх офіційних заявах клубу.

— Я навіть про це й не думав, Стеценко, — відповів він голосом, у якому ще відчувалися відголоски нещодавньої пристрасті. — Більше того, я б розчарувався, якби ти сказала щось інше. На полі мені не потрібні поблажливі судді, а в житті — підкуплені журналісти.

Він притягнув мене до себе, і я вкотре зрозуміла: ця гра лише починається. І правила в ній ми будемо писати разом, щосекунди ризикуючи отримати червону картку.

Я вже майже провалилася в сон, вдихаючи заспокійливий аромат його шкіри, коли Роман тихо сказав, перебираючи пальцями моє волосся: