24 глава "Тиша перед бурею"

За столом панувала атмосфера справжнього допиту. Сьогодні я остаточно вимкнула режим «слухняної доньки» й увімкнула професійну журналістку: запитання сипалися з мене одне за одним, не залишаючи шансів навіть татові. Він лише мовчки спостерігав, час від часу схвально киваючи — схоже, моєї прискіпливості йому цілком вистачало, щоб скласти власне враження про гостя.

Поки Павло захоплено розповідав про свою сім’ю, мій телефон на столі коротко вібрував. Швидкий погляд на екран — і по тілу розлилося тепло.

Роман: «Я вже близько. Пролітаю твій район, тож скоро побачимось. Цілую».

Я мимоволі усміхнулася. Схоже, сьогодні на моїх батьків чекає справжній «подвійний удар» — знайомство не лише з Павлом, а й з Романом. Це ж треба було такій випадковості статися! Ми з Ясею навіть не домовлялися про такий синхронний наступ.

Коли Павло нарешті завершив свій монолог, я не втрималася, щоб не озвучити думку, яка крутилася в голові весь вечір:

— Слухай, Коваленко... — я іронічно примружилася. — Я думала, що ти просто «золотий хлопчик», а виявляється, ти — втікач із корпоративного полону.

Я вже приготувалася додати ще кілька гострих слів, але тато м'яко перехопив ініціативу. Він поправив окуляри — жест, який у нашій родині означав початок глибокої філософії.

— Знаєш, Павле... — почав тато. — У хімії є таке поняття, як «точка кипіння». Вона необхідна для того, щоб речовина очистилася від зайвих домішок. Здається, твої Карпати стали саме такою точкою. Ти просто очистився від чужих очікувань.

Яринка, відчувши момент максимального розчулення, раптом підбігла до Павла. Вона з серйозним виглядом простягнула йому свій недоїдений шматочок сирника.

— На, з’їж, — серйозно промовила мала. — У нас ніхто нікого силоміць у гори не відправляє. Хіба що по гриби, але то тільки якщо ти добре поводився!

Уся кімната вибухнула сміхом, але в цей момент у двері подзвонили. Дзвінок був таким енергійним, наполегливим і знайомим, що в мене миттєво перехопило подих. Це був мій Роман. І, судячи з ритму, він приніс із собою енергію цілого стадіону.

Я миттєво підскочила, ледь не перекинувши тарілку з залишками сирника.

— О! А ось і мій головний десерт привалив! — вигукнула я, потираючи руки.

Яринка, яка в нашій хаті працює головним радаром, миттєво заверещала на весь дім: 

— Ромка приїхав! 

Двері відчинилися, і в тісний коридор буквально влетів цей високий атлет із оберемком ромашок такого розміру, що за ними майже не було видно його фізіономії. Яся якраз виходила з кухні з чашками й опинилася на лінії вогню першою. Мій Ромка, не гаючи ні секунди, просто відкинув квіти кудись убік, підхопив мою сестру на руки й закружляв так, наче вона була щойно виграним трофеєм.

— Лесю! Ну нарешті! — його голос прокотився коридором, як грім серед ясного неба. — Два з половиною тижні без твоїх допитів — це занадто!

Я бачила, як Павло в кімнаті наполовину підвівся з стільця, і його обличчя почало набувати дуже цікавого відтінку. Час було рятувати ситуацію, поки капітан Коваленко не вирішив, що на його територію здійснили напад. Я неспішно вийшла з кухні, схрестивши руки на грудях.

— Ромка, — єхидно протягнула я, спостерігаючи за цією німою сценою. — Ти зараз обіймаєш мою сестру. І якщо ти її зламаєш, її хлопець — он той серйозний тип — зробить із тебе відбивну ще до наступного матчу.

Роман застиг, як укопаний. Він повільно, майже по сантиметру, опустив Ясю на підлогу, кліпаючи очима.

— Дві... — прошепотів він, переглядаючи то на мене, то на Ясю. — Лесю, ти мені не казала, що в тебе є копія.

— Яся — це оригінал, — подав голос Павло. Він уже вийшов у коридор і по-господарськи поклав руку моїй сестрі на плече. Зробив це машинально, але жест був красномовним: територія зайнята. — А сім хвилин різниці в народженні — це вирішальний фактор, друже.

Мій Ромка випрямився. Його очі звузилися, а дружня розгубленість миттєво змінилася професійною оцінкою суперника. Я відчула, як повітря навколо наелектризувалося так, що скоро почнуть сипати іскри.

— Стривай... Коваленко? — видав Роман.

— Мельник? — Павло випростався, наче вони вже стояли на центральному колі стадіону. — Капітан тернопільської команди?

Тато за цим усім спостерігав із дверей вітальні з таким виразом обличчя, наче проводив надзвичайно успішний хімічний дослід.

— Оце так поворот, — Роман першим простягнув руку. Хватка була такою, що я почула брутальний хрускіт чоловічих амбіцій. — Я весь тиждень розбирав твої проходи по флангу на відео, капітане.

— Сподіваюся, ти розбирав їх добре, — спокійно відповів Павло. — Бо в житті я значно небезпечніший.

— Так, вистачить мірятися тестостероном! — я вклинилася між ними, поки вони не почали обговорювати тактику на газоні. — Ромко, це Павло. Він забрав серце моєї сестри. Павле — це Роман. Мій хлопець.

Яринка, якій ці чоловічі ігри були до лампочки, смикнула Романа за край куртки: 

— Ромко, Павло — принц! Він мені корону обіцяв! А ти тільки квіти для Леськи привіз?

Роман розсміявся, і напруга трохи спала, але ми з Ясею перезирнулися. Наш тихий львівський вечір офіційно закінчився. Тепер за столом сиділо два капітани ворожих команд, і я, як журналіст, розуміла: попереду — найгарячіша година в історії нашої кухні.

— Ні, сонечко, спокійно! — Роман підняв руки, ніби здавався на милість маленької диктаторки. — Я привіз тобі той самий подарунок, який обіцяв. Пам’ятаєш нашу угоду?

Яринка на мить затамувала подих, а потім її очі розширилися до розмірів чайних блюдець. 

— Найбільший набір фломастерів у світі! — вигукнула вона так, що, здається, шибки у вікнах легенько завібрували. — То де вони? Показуй!

Ромка, сяючи своєю фірмовою усмішкою «я-підкорювач-дитячих-сердець», розстебнув спортивну сумку. Звідти він витяг величезний кейс, який займав добру половину всього його багажу. Це була не просто коробочка, а справжня валіза для юного Пікассо.