23 глава "Приїзд Ясі"

Два тижні потому. 

Два тижні вдома пролетіли як одна коротка, але неймовірно яскрава мить. Це був мій особистий детокс від студентського та спортивного шуму, нескінченних дедлайнів та емоційних гойдалок, які останнім часом стали моїми постійними супутниками. Львів лікував мене своїм спокоєм, ароматом свіжої випічки та дитячим сміхом.

Сумувати мені не давала Яринка. Вона приклеїлася до мене, як справжній хвостик, і кожен мій ранок починався з її нетерплячого смикання за ковдру. Ми перетворили ці одинадцять днів на суцільне свято: парки, атракціони, нескінченні походи за морозивом та дитячі кіносеанси.

Вчорашня прогулянка взагалі закінчилася неочікуваним трофеєм. Проходячи повз старий тир у парку, я вирішила згадати дитинство. Хто ж знав, що моя влучність нікуди не зникла? Тепер у Яринки з’явився новий «кращий друг» — величезний м’який заєць неприродно фіолетового кольору. У нього була така специфічна «добра» посмішка, від якої мені ставало трохи ніяково, але Яринка була в повному захваті. Вона назвала його Фіо і відмовилася випускати з рук навіть під час обіду.

Проте вечірній затишок порушив телефонний дзвінок. Мама розмовляла з Ясею, і я, мимоволі підслуховуючи, намагалася розібрати хоч слово крізь шум на тому кінці дроту. У сестри на фоні так гучно галасувала музика, що здавалося, вона перебуває в епіцентрі якогось фестивалю.

— Приїду... не сама... — долітали до мене уривки фраз.

З того, що вдалося зрозуміти, Яся збиралася додому завтра. І головна новина — вона їде з хлопцем. Схоже, моя серйозна сестричка-психолог таки знайшла своє кохання серед університетських аудиторій Києва.

Я глянула на Фіо, який шкірився з крісла своєю дивною посмішкою, і подумала, що спокійні дні у Львові добігають кінця. Приїзд Ясі з таємничим Павлом обіцяв бути куди цікавішим за похід у тир.

Сьогоднішній ранок нагадував забіг на довгу дистанцію. Він почався одночасно з відеодзвінка Романа та термінового виходу в «рейд» по супермаркетах. Коли мама вручила мені список продуктів, я на мить завагалася: ми готуємося до приїзду Ясі з її бойфрендом чи до штурму продовольчої кризи в масштабах країни? Список був такий довгий, що здавалося, ми плануємо святкувати Новий рік посеред весни, причому з усіма родичами до третього коліна.

Поки я маневрувала між рядами з овочами та відділом бакалії, у навушнику лунав голос Романа. Він повідомив, що вже в дорозі й буде у мене ввечері.

— Дивись, не переплутай нічого, мій GPS — штука вперта, але надійна, — запевнила я його, скидаючи в кошик чергову пачку борошна. — Адресу я тобі скинула.

— Сподіваюся, ти дала мені правильні координати, — хмикнув він у слухавку. Я майже бачила його фірмову нахабну посмішку. — А то приїду до якоїсь іншої Лесі, і доведеться тобі потім пояснювати всьому Львову, чому капітан тернопільської команди блукає під чужими під’їздами.

— Тільки спробуй приїхати не туди, Мельник, — засміялася я. — Мама вже розпланувала меню на три дні вперед, тож якщо ти промахнешся адресою, вона тобі цього не пробачить. А її гнів страшніший за будь-яку червону картку.

Біля під’їзду, оповитий хмаринкою сизого диму, стояв тато. Він зосереджено дослуховував когось у слухавці, злегка мружачись від весняного сонця. Побачивши мене, тато миттєво просвітлів, швидко завершив розмову й відправив недопалок точно в смітник — мама не терпіла запаху тютюну, і він це добре знав.

— Ого, Лесю! Ти що, скупила весь супермаркет разом із касовими апаратами? — пожартував він, оцінюючи мої переповнені пакети.

— Тату, з таким списком, як написала мама, мені здається, що на вечерю приїде не тільки Яся з бойфрендом, а й усі наші родичі до третього коліна, включаючи далеку тітку з Канади, — зітхнула я, перехоплюючи важкі ручки пакетів.

Тато мовчки, але рішуче забрав у мене всю ношу, і ми піднялися у квартиру. Мама зустріла нас прямо на порозі, наче на старті забігу. Вона миттєво вихопила продукти й скомандувала мені мити руки та ставати до «станка» — вечеря сама себе не приготує.

На кухні вже панував творчий хаос. Яринка, наче маленька дзиґа в за борошняному фартуху, крутилася під ногами в мами. Її дзвінкий голос наповнював простір нескінченним потоком запитань, з яких я розібрала лише одне, але найважливіше слово: «Пиріг!». Малеча явно розраховувала на солодкий фінал вечора.

Наступні кілька годин перетворилися на справжній кулінарний марафон. Ми шинкували, смажили та запікали під акомпанемент маминих настанов. Завдяки гіперактивності Яринки, яка не могла всидіти на стільці й двох хвилин, стіл був накритий у рекордно короткі терміни. Вона розставляла прибори з такою важливістю, ніби готувала прийом для королівської родини, а не для сестриного хлопця.

Коли останній салатник зайняв своє місце, я витерла чоло і глянула на годинник. Тепер лишалося найважливіше — чекати.

***

Я стояла на нашому ажурному балконі, стискаючи в руках горнятко вже захололої кави. Сонце м’яко підсвічувало старі дахи Львова, але вся моя увага була прикута до подвір’я. Коли під вікнами загальмувала автівка, що виглядала як інопланетний корабель на фоні наших «ланосів», я мимоволі подалася вперед.

З машини вийшла дівчина. Червона худі,волосся зібране у високий хвіст... моє власне обличчя. Яся. Моя дзеркальна копія, яка зараз виглядала такою щасливою, що мені на мить стало за неї страшно. Але цікавість перемогла страх. Я примружилася, розглядаючи «сенсацію», яка вийшла слідом за нею.

Павло. Високий, плечистий, із тією самою впевненою поставою, яка зазвичай буває у людей, звиклих до перемог.

— Ого! Ясю, ти не казала, що твій капітан приїде на літаку! — мій власний голос, підсилений балконною акустикою, розкотився подвір'ям.

Я бачила, як Павло завмер. Він повільно підняв голову, і я ледь не засміялася вголос, спостерігаючи за його обличчям. О, я знала цей погляд. Це був класичний «системний збій». Він дивився на Ясю поруч із собою, потім на мене зверху, потім знову на Ясю. Здавалося, в його голові зараз зі скрипом перегортаються сторінки якогось дуже складного підручника з логіки.