22 глава "Морозиво для Яринки"

Ранок увірвався в мою кімнату не зі світлом сонця, а з тупотінням маленьких ніжок і дзвінким сміхом. Ураган на ім’я Яринка не знав жалю до тих, хто хотів поспати довше.

Минулий вечір ми провели в її королівстві — серед ляльок Барбі, колекційних суконь та химерних зачісок. Яринка з таким захопленням перевдягала свою нову улюбленицю, що я мимоволі занурилася в безтурботні спогади власного дитинства. Це був найкращий антистрес після тернопільських буднів. І, засинаючи в обіймах м’якого ведмедя, я пообіцяла цій малечі сьогодні особливий день — похід до нашої улюбленої кав’ярні на величезну порцію морозива.

В ту мить, коли я давала цю обіцянку, перед очима раптом виринув образ маленької сестрички Романа. Згадалося, як вона з апетитом уминала фісташкове морозиво, залишаючи зелені сліди на щоках та носі, а Роман з такою незграбною, але зворушливою ніжністю намагався її витерти. Цей спогад змусив мене посміхнутися навіть крізь сон.

— Леська! Вставай! — Яринка застрибнула на ліжко, перериваючи мої думки. — Пішли їсти морозиво! Ти ж обіцяла!

— Малявко, котра зараз година? — пробурмотіла я спросоння, намацуючи телефон під подушкою.

— Вже дев’ята! Весь світ уже прокинувся, а ти спиш! — вона почала безжально стягувати з мене ковдру, оголюючи ноги холодному ранковому повітрю.

— Яринко, ну дай мені ще годинку... Будь ласочка... — я спробувала сховатися під подушкою, але телефон у руці зрадницьки завібрував.

Екран моргнув, висвічуючи нове повідомлення. «Доброго ранку, журналістко. Я сумую». Роман. Схоже, капітан уже давно не спить — мабуть, уже намотує кола на полі під наглядом суворого тренера.

Від цього простого повідомлення сон остаточно злетів з моїх повік. Я сіла на ліжку, потягнулася і подивилася на Яринку, яка вже стояла на підлозі, склавши руки на грудях і нетерпляче тупаючи ніжкою.

— Гаразд, урагане, ти перемогла. Але тільки якщо ти пообіцяєш їсти морозиво акуратніше, ніж сестричка Романа, — засміялася я, встаючи з ліжка. — Бо витирати тебе я буду довго і нудно.

— Ура! — закричала Яринка і кинулася мені на шию. — А хто такий Роман? — раптом запитала вона, відстороняючись.

Ось тут я зрозуміла, що мій спокійний львівський ранок щойно закінчився. Тепер мені доведеться відповідати на мільйон запитань маленької допитливої сестрички. Але, дивлячись на її щасливе обличчя, я зрозуміла: це буде найкращий день. Навіть якщо він почнеться з фісташкового морозива та розмов про Романа.

***

Кав’ярня  зустріла нас дзвоником над дверима та густим ароматом випічки. Яринка одразу прилипла до вітрини з морозивом, наче це був найскладніший вибір у її житті.

— Хмм... полуничне? Ні, там кісточки. Може, карамельне? Лесю, а воно дуже солодке? — вона серйозно хмурила брови, переводячи погляд з одного контейнера на інший.

Ми провели біля вітрини мінімум десять хвилин. Черга за нами почала злегка зітхати, але я лише посміхалася. Зрештою, шоколадне перемогло всі інші варіанти. Я ж залишилася вірною класиці — замовила собі кульку ванільного.

Ми всілися біля вікна. Яринка з ентузіазмом встромила ложку в темну шоколадну масу, а я спостерігала за перехожими на вузькій львівській вуличці, намагаючись не думати про те, що мій телефон у кишені знову вібрував.

— Так хто такий Роман? — раптом запитала Яринка, навіть не піднімаючи голови від своєї креманки. На її верхній губі вже красувалися шоколадні «вуса».

Я мало не поперхнулася своїм ванільним морозивом. Ця дитина має талант ставити запитання саме тоді, коли ти найменше до них готова.

— Роман? Ну... — я почала інтенсивно перемішувати морозиво ложкою. — Це мій знайомий з Тернополя. Він футболіст. Капітан команди, про яку я пишу репортажі.

Яринка нарешті відірвалася від десерту і подивилася на мене своїми великими, надто розумними для її віку очима.

— Просто знайомий? — вона хитро примружилася. — А чому він тоді пише тобі «я сумую»? Тато мамі так пише, коли він у відрядженні. І ти посміхалася телефону, як дурна, коли прочитала.

— Яринко! — я відчула, як мої щоки стають гарячішими за теплий шоколад, яким полили її порцію. — По-перше, не «як дурна», а просто... здивовано. А по-друге, він просто дуже ввічливий капітан.

— Ввічливий капітан... — протягнула малявка, облизуючи ложку. — А він гарний? Такий, як принц у моїй новій книжці, чи такий, як той дядько з реклами шампуню?

Я мимоволі засміялася, згадуючи Романа на полі — зосередженого, сильного, з розпатланим волоссям і впертим поглядом.

— Він... він справжній, Яринко. І він дуже любить свою молодшу сестричку. Майже так само, як я тебе.

Яринка на мить замислилася, а потім знову занурилася в морозиво. 

— Ну добре. Якщо він любить сестричку і пише тобі такі слова, то він мені вже подобається. Тільки передай йому, що якщо він тебе образить, я в нього кину своєю новою Барбі. А вона тверда, я перевіряла!

Я подивилася на цю маленьку захисницю і зрозуміла: у Романа немає жодних шансів. Львівська перевірка на міцність почалася з шоколадних вусів і погроз ляльками.

Телефон у кишені джинсів почав вібрувати так наполегливо, що стіл ледь не почав підстрибувати разом із нашими креманками. Я витягла його і завмерла: на екрані світилося фото Романа, а під ним кнопка відеодзвінка.

— Ого! Це він? Це той капітан? — Яринка миттєво відклала ложку і, забувши про шоколадне морозиво, мало не залізла мені на голову, щоб краще бачити екран.

Я глибоко вдихнула і натиснула «відповісти».

Екран моргнув, і я побачила Романа. Він був у спортивній куртці, волосся трохи розпатлане вітром, а на фоні виднілися зелені трибуни стадіону. Помітивши мене, він широко всміхнувся, і в його погляді промайнуло те саме тепло, від якого в мене зазвичай німіли ноги.

— Доброго ранку, журналістко! — голос Романа пролунав бадьоро. — Я вже закінчив перше тренування і вирішив перевірити, чи не забула ти, як виглядає твій капітан за той день, що ми не бачилися.