21 глава "Затишок рідного дому"

Ми нарешті зібралися за нашим старим кухонним столом, який за ці роки бачив стільки сімейних обідів. Кухня була наповнена парою та ароматами, від яких у животі приємно забурчало. Мама перевершила себе: у центрі стола парувала глибока миска з червоним борщем, а поруч на великому тарелі височіла гора вареників із капустою.

Я одразу помітила, що до вечері доклала руку маленька помічниця. Вареники були крихітними, трохи неохайними, з покрученими краями — явний почерк Яринки. Вона так старанно вчилася ліпити «косичку», що деякі вареники більше нагадували химерних істот, ніж вечерю, але саме в цьому й була їхня особлива чарівність.

Мама почала розливати борщ. Щойно гаряча рідина торкнулася тарілки, насичений запах буряка, м'яса та свіжого кропу буквально врізався мені в пам'ять. Це не просто запах їжі — це був запах мого дитинства.

— Нарешті домашня їжа, — майже пошепки видихнула я, нахиляючись над тарілкою. Але від мами нічого не приховаєш.

— А ти що ж там, у гуртожитку, зовсім нічого не готуєш? — вона стурбовано глянула на мене, зупинивши ополоник над каструлею. — Мабуть, знову саму мівіну перехоплюєш на бігу?

Я м'яко всміхнулася, відчуваючи, як по тілу розливається приємна втома.

— Мам, ну яка мівіна? Я вже чотири місяці як переїхала з гуртожитку. Живу в орендованій квартирі з подругою, ми намагаємося готувати разом, коли випадає вільна хвилина. Але ти ж знаєш мій графік — того часу зазвичай бракує навіть на сон, не те що на борщі, — я лише знизала плечима.

Я зачерпнула першу ложку. Смак був ідеальним — саме таким, як я пам’ятала. Я мимоволі заплющила очі, дозволяючи цьому теплу розійтися по кожній клітинці тіла. У Тернополі було багато ресторанів, красивих подач і вишуканих страв, але жоден шеф-кухар світу не міг повторити цей мамин секретний інгредієнт, який робив цей борщ найкращими ліками від будь-якого стресу.

Тато відклав скибку свіжого хліба і пильно подивився на мене.

— То кажеш, квартира? — він злегка примружився, як завжди робив, коли переходив до серйозних тем. — Район спокійний? Замки на дверях надійні? Бо гуртожиток хоч і галасливий, але там вахтер є.

— Тату, все добре, — спокійно сказала. — Квартира в гарному районі, недалеко від центру Тернополя. Будинок новий, сусіди привітні. А замки такі, що навіть Роман... — я вчасно прикусила язика, щоб не бовкнути зайвого про капітана, і швидко виправилася: — Навіть професійний зломщик не впорається.

— А подруга твоя? Як її звати? — Мама підклала мені ще два вареники, ігноруючи мої спроби сказати, що я вже сита.

— Настя. Вона дуже спокійна і відповідальна. Ми з нею на одній хвилі. Вона теж багато працює, тому у нас вдома зазвичай тиша і лад. Хіба що іноді разом дивимося фільми, коли обидві вижаті як лимони після пар і роботи.

— Головне, щоб людина була порядна, — кивнув батько. — В Тернополі зараз багато студентів, місто живе. Тобі там подобається більше, ніж у гуртожитку?

— Набагато, — зітхнула я, згадуючи черги на кухню та вічний гамір у коридорах. — Там я можу спокійно готуватися до репортажів. У нас з Настею кожна має свій куточок. Це допомагає не з’їхати з глузду, коли дедлайни горять.

Я розповідала їм про наші вечори, про те, як ми ділимо обов’язки по дому, і як Настя іноді рятує мене міцною кавою, коли я засинаю над ноутбуком. Батьки слухали уважно, і я бачила, як поступово розгладжуються зморшки на маминому чолі. Вона нарешті повірила, що її дитина в чужому місті не пропаде.

Яринка в цей час активно працювала над своїм вареником, але раптом підняла голову:

— А та Настя бачила твою ляльку? — вона кивнула на нову Барбі, яка вже сиділа на почесному місці на підвіконні.

— Ще ні, сонечко. Але я обов’язково покажу їй фото.

Вечеря тривала, і під звуки сімейної розмови я відчувала, як тернопільська напруга остаточно відпускає. Тут, серед рідних стін, я знову була просто Олесею, а не зухвалою журналісткою, яка намагається приборкати зіркового футболіста. Хоча десь у кишені джинсів телефон вібрував від повідомлення, і я знала — це Роман.

Коли потік побутових питань нарешті вичерпався, я помітила, як мама раптом спохмурніла, а в її погляді промайнула знайома тривога. Вона почала занадто зосереджено витирати й без того чистий стіл.

— А що там з Ясею? — запитала я, відчуваючи, як у грудях теж починає ворушитися неспокій. — Вона давно приїжджала?

— Два місяці тому була, — зітхнула мама, нарешті відкладаючи серветку. — Дзвонить вона, звісно, регулярно, не те що ти, мандрівнице... — вона злегка штовхнула мене ліктем, але посмішка вийшла натягнутою.

— Ну, мам, я ж приїхала! І не на день, а на цілих два тижні, — я закотила очі, намагаючись розрядити атмосферу. — Так що там з нашою майбутньою розрадницею душ?

— Уявляєш, її та ще трьох одногрупників відправили кудись у глушину в Карпати, — сказала мама, схрестивши руки на грудях. — Я так зрозуміла, це якийсь експериментальний психологічний інтенсив чи практика. На цілий тиждень! Сказала, що від того, як вони там себе проявить, залежить її подальше навчання і ледь не майбутня спеціалізація.

— Не шкодують вони студентів, — подав голос тато, похитуючи головою. — Відправити дітей у гори, де й зв'язку, мабуть, доладного немає, щоб вони там «профілі» складали.

— Оце так поворот... — протягнула я. — Психологія в екстремальних умовах? Це в стилі нашої Ясі.

Звісно, я намагалася звучати впевнено, щоб заспокоїти батьків. Я сказала, що Яська не з тих, хто пропаде, і що її характеру вистачить на цілий батальйон. Але десь глибоко всередині серце кольнуло. Карпати, закрита група, тиждень без нормального зв’язку та іспит, який вирішує долю... Для майбутнього психолога це звучить як захопливий виклик, але для сестри — як початок чогось дуже непростого.