20 глава "Приїзд"

Львівський вокзал зустрів мене звичним гармидером, криками таксистів та особливим ароматом залізниці, який тут завжди змішувався з ледь відчутними нотками кави. Виходячи на перон, я мимоволі озирнулася — рука все ще пам'ятала тепло долоні Романа, а в думках досі лунав його голос. Але зараз я була тут, у рідному місті, і цей краєвид із високими вежами соборів на горизонті діяв як найкраще заспокійливе.

Я навмисно нікому не сказала про свій приїзд. Мені хотілося побачити їхні обличчя в той момент, коли двері відчиняться без попередження. Особливо обличчя Яринки.

Перед самим виїздом із Тернополя я забігла в крамницю і здійснила маленьку мрію нашої молодшої — купила ту саму колекційну Барбі, якої їй бракувало для повної серії. Коробка, загорнута у яскравий папір, важкою приємною вагою лежала в моїй сумці, обіцяючи стати головною подією цього вечора.

Викликати таксі у Львові — це окремий вид спорту, але сьогодні мені пощастило. Вже за п’ять хвилин я сиділа на задньому сидінні автівки, спостерігаючи, як за вікном пропливають знайомі вулички. Чим ближче ми під’їжджали до дому, тим сильніше калатало серце.

Я поверталася не просто до батьків. Я поверталася до свого «тилу», маючи за спиною таємницю, якою мені так кортіло поділитися з Ясею за чашкою кави. Але швидше за все її немає вдома, бо навчання займає багато часу. А знаючи наскільки вона любить вчитися, то я впевнена, що вона весь час знаходиться у бібліотеці.

Піднявшись на потрібний поверх, я на мить завагалася перед рідними дверима. Поправила сумку, у якій ховалася заповітна Барбі, і нарешті натиснула на кнопку дзвінка. Знайома мелодія відгукнулася десь у глибині квартири, а за мить я почула швидке тупотіння маленьких ніжок.

— Хто там? — пролунав тоненький, насторожений голос Яринки.

— Пошта для найкращої дівчинки у світі! — весело сказала я.

По той бік двері заскрипіли, замок клацнув, і на порозі з’явилася вона — з розпатланим волоссям і фломастером у руці. Яринка завмерла на секунду, широко розплющивши очі, наче не вірила власним очам, а потім повітря в під’їзді здригнулося від її дзвінкого крику:

— Мамо! Тату! Леся приїхала! Вона про нас не забула!

Я не встигла навіть поставити сумку, як маленький вихор врізався мені в коліна. Яринка вчепилася в мене так міцно, ніби боялася, що я зараз зникну, як привид. Я підхопила її на руки, вдихаючи запах дитинства, солодких пластівців та дому — запах, за яким я так сильно сумувала, сама того не усвідомлюючи.

— Ну як я могла про вас забути, малеча? — я притиснула її до себе, відчуваючи, як очі трохи печуть. — Я ж обіцяла приїжджати.

З кухні вже поспішала мама, витираючи руки об фартух, а за нею з’явився батько, і на їхніх обличчях розквітали такі усмішки, заради яких варто було сюди їхати.

— Нарешті вдома, — тихо сказала мама, обіймаючи нас обох.

І в цей момент я зрозуміла: які б пристрасті не вирували на футбольному полі, які б офсайди не ставалися у Тернополі, мій головний переможний кубок — це ці обійми в коридорі львівської квартири.

Ми нарешті пройшли до вітальні, де все пахло домом і спокоєм. Яринка ні на крок не відходила від мене, тримаючи за край светра, наче боялася, що я знову зникну за дверима.

— Слухай, малеча, — я хитро посміхнулася, опускаючи сумку на диван. — Я ж казала, що пошта працює справно. А для тих, хто чемно чекав і не забував про старшу сестру, у мене є дещо особливе.

Очі Яринки розширилися до розмірів п’ятикопійкових монет. Вона затамувала подих, спостерігаючи, як я повільно розстібаю блискавку і дістаю пакунок у яскравій обгортці з великим рожевим бантом.

— Це... це мені? — прошепотіла вона, невпевнено протягуючи руки.

— Тільки тобі. Відкривай!

Папір затріщав під її нетерплячими пальцями. Коли з-під обгортки з’явилася коробка з тією самою колекційною Барбі, про яку вона мріяла останні пів року, Яринка видала такий ультразвуковий переможний крик, що, здається, у серванті ледь чутно дзизнув кришталь.

— Лесю! Вона справжня! Дивись, у неї навіть туфельки такі, як я хотіла! — сестра кинулася мені на шию. — Ти найкраща сестра у світі! Навіть краща за Ясю! 

Мама з татом, стоячи у дверях, перезирнулися з тими особливими посмішками, які бувають лише у батьків, коли в домі нарешті всі зібралися разом… Ну, майже всі. Я притиснула до себе це маленьке тепле щастя і вперше за довгий час відчула, що я на своєму місці.

Тернопільські стадіони, гучні сенсації та футбольні інтриги залишилися десь там, за сотні кілометрів. А тут, у Львові, під щасливий сміх сестри, яка вже розпаковувала свою нову подружку, починалася моя справжня відпустка.

— Ну що, — тато поклав руку мені на плече, — тепер, коли головний подарунок вручено, може сядемо вечеряти?

— Ай, дійсно, ходімо до столу. Ти приїхала якраз до вечері.

Вечір тільки починався, і він обіцяв бути найтеплішим за всю цю весну.