19 глава "Все не по плану"

Наступний день.

Ранок почався з механічних рухів: я пакувала речі, намагаючись втиснути своє життя назад у дорожню сумку. Настя зникла ще на світанку — пішла «у справах», не вдаючись у подробиці. Я лише сподівалася, що в її планах немає пункту «зустріч із Денисом та Лєрою». Після того феєричного перфомансу в клубі, який ми їм влаштували, їхня ідилія мала б розлетітися на друзки, але з Настиною добротою ніколи не знаєш напевно.

Я саме налягла на замок валізи, намагаючись його застебнути, коли у двері наполегливо подзвонили. Щось всередині неприємно кольнуло — передчуття, яке ніколи не підводило.

На порозі стояв Роман. Один погляд на його обличчя, і я зрозуміла: плани на спокійну поїздку додому щойно пішли за курсом невдалого пенальті.

Він зайшов у квартиру, навіть не роздягаючись, і завмер посеред коридору. — Лесь, у мене є новини. З розряду тих, що змушують хотіти звільнити тренера негайно. Мені це подобається ще менше, ніж тобі… 

— Ромо, не тягни. Що сталося? — я випрямилася, відчуваючи, як тривога стає відчутною на дотик. 

— Тренер передумав. Як дав вихідні, так і забрав. Наступні два тижні до турніру ми живемо на базі в режимі «виживання». Інтенсивні тренування, жодних виїздів. Він вирішив нас просто винищити перед стартом.

Він замовк, важко дивлячись на мою зібрану сумку. 

— Схоже, тобі доведеться їхати самій.

Я подивилася на валізу, потім на Романа — втомленого, роздратованого цією несправедливістю, але такого... свого. Їхати у Львів, поки тут вирішується доля сезону (і не тільки футбольного), здавалося абсурдом.

— Значить, я залишаюся, — коротко кинула я, відпускаючи ручку сумки. — Одна я нікуди не поїду.

Роман зробив крок до мене і м’яко поклав руки мені на плечі. Його погляд пом’якшав, а роздратування на тренера поступилося місцем тихій турботі.

— Ні, Лесю, — він хитнув головою, не даючи мені передумати. — Ти поїдеш. Я ж знаю, як ти чекала цієї поїздки, як хотіла побути з родиною, побачити батьків. Вони на тебе чекають.

— Але як же ти? — я спробувала заперечити, відчуваючи, як впевненість повільно тане під його теплими долонями. — Два тижні в цьому пеклі на базі без жодного вихідного?

— Я впораюся, — він ледь помітно всміхнувся, заглядаючи мені в очі. — Я ж капітан, забула? Моє завдання — виживати в будь-яких умовах. До того ж, це дасть мені зайвий стимул швидше все закінчити.

Він на мить замовк, а потім додав голосом, який не терпів заперечень: 

— Їдь додому, наберись сил. А коли ці два тижні минуть і тренер нарешті змилується над нами... я сам приїду по тебе у Львів. Заберу тебе, і ми повернемося разом.

Я відчула, як по тілу розлилося дивне полегшення. Роман не просто відпускав мене — він обіцяв повернутися за мною. Це було щось нове: не я наздоганяла когось, а за мною були готові приїхати на край світу.

— Ти впевнений, що знайдеш дорогу до мого дому без GPS? — я спробувала пожартувати, щоб приховати клубок у горлі.

— Повір, — він притягнув мене ближче і швидко поцілував у маківку, — твій дім я знайду навіть із заплющеними очима. Просто чекай на мене.

Я глибоко вдихнула аромат його парфумів, запам'ятовуючи цей момент. Схоже, валізу все ж доведеться закрити, але тепер я їхала не «від нього», а «до нашої наступної зустрічі».

***

Дорога до вокзалу минула у майже повному мовчанні. Роман зосереджено стежив за дорогою, а я дивилася на тернопільські вулиці, що пролітали за вікном, і вперше відчувала, що мені справді важко залишати це місто. Чи, можливо, справді важко залишати цей автомобіль і людину в ньому.

На пероні було галасливо й некомфортно. Люди зі штовханиною пробиралися до вагонів, провідники перевіряли квитки, а гучномовець байдужим голосом оголошував про посадку.

Роман поставив мою сумку біля входу у вагон і повернувся до мене. Вітер розпатлав його волосся, і в світлі вокзальних ліхтарів він виглядав втомленим, але неймовірно рідним.

— Ну от і все, — тихо сказав він, роблячи крок ближче, ігноруючи потік пасажирів навколо нас.

— Два тижні, капітане, — я спробувала всміхнутися, але губи не слухалися. — Не змушуй мене писати статтю про те, як капітан футбольної команди розлінився без належного нагляду преси.

— Обіцяю, я буду зразковим гравцем, — він простягнув руку й обережно заправив пасмо мого волосся за вухо. Його пальці на мить затрималися на моїй щоці. — Я по тебе приїду.

Поїзд видав пронизливий гудок, змушуючи мене здригнутися. Час вийшов.

— Лесю! — гукнув він уже тоді, коли я піднялася на першу сходинку вагона.

Я озирнулася. Роман стояв посеред перону, виділяючись своєю виправкою серед натовпу.

— Не здумай там знайти якогось іншого капітана, — крикнув він, і в його очах майнула та сама зухвала іскорка, яку я побачила під час нашої першої зустрічі. — Пам'ятай: твій капітан тільки один.

— Я подумаю над цим! — відгукнулася я, відчуваючи, як обличчя нарешті осяяла щира посмішка.

Двері вагона зачинилися, відрізаючи шум вокзалу. Поїзд повільно рушив, і я ще довго стояла біля вікна в тамбурі, дивлячись на самотню постать Романа, яка поступово зникала вдалині. Два тижні у Львові здавалися тепер не відпусткою, а довгим очікуванням фінального свистка, після якого я знову почую його голос: «Я приїхав за тобою».