18 глава "Нові горизонти"

Леся.

Сонце нещадно палило тренувальне поле, але ми з Настею стояли біля кромки, наче заворожені. Я прийшла сюди під приводом «збору додаткових матеріалів», хоча насправді мої очі шукали лише одну постать — номер десять, який зараз відпрацьовував швидкісні паси на іншому кінці поля. Після тієї ночі на кухні кожен рух Романа здавався мені особливим, наповненим таємним змістом, який зрозумілий лише нам двом.

А от Настя сьогодні була справжнім епіцентром уваги. Максиміліан не збрехав — він створив шедевр. Замість звичного безформного худі на ній були стильні широкі штани кольору піску та лаконічний топ, що ідеально підкреслював її фігуру. Нова зачіска додавала їй зухвалості, а сонцезахисні окуляри робили схожою на голлівудську зірку, яка випадково забрела на стадіон у Тернополі.

Я бачила, як Денис, помітивши нас, спіткнувся об м'яч. Він кілька разів озирався, наче не вірячи власним очам, але Настя навіть не дивилася в його бік. Вона трималася з такою гідністю, що я мимоволі пишалася нею.

Наші роздуми перервав прес-аташе клубу, Андрій, який підійшов до нас із широкою усмішкою та текою документів.

— О, наші зірки журналістики вже на посту! — бадьоро привітався він. — Дівчата, маю для вас пропозицію, від якої неможливо відмовитися. Через три тижні стартує виїзний турнір у Києві. Це серйозний захід, де будуть представники провідних клубів. Керівництво вирішило, що нам потрібен свіжий погляд і активне висвітлення в соцмережах. Ви обидві їдете з командою як офіційна прес-група.

Я відчула, як серце підстрибнуло десь до горла. Поїздка з командою. Десять днів в одному готелі, в одному автобусі... з Романом.

— Виїзд? У Київ? — Настя поправила окуляри, і я побачила, як у її очах спалахнув азарт. — Андрію, ви ж знаєте, що я за будь-який кіпіш, особливо якщо там будуть цікаві інтерв’ю та нові локації для фото. Я згодна.

— А ти, Лесю? — прес-аташе подивився на мене. — Твій матеріал про «Серце капітана» наробив галасу в гарному сенсі. Нам потрібно більше таких текстів.

— Звісно, я тільки «за», — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів від радості. — Це чудова можливість для професійного росту.

— От і домовилися. Всі деталі та графік скину вам на пошту. Готуйте техніку та зручне взуття — графік буде щільним.

Андрій пішов далі, а ми з Настею переглянулися.

— Ну що, Стеценко, — Настя хитро підморгнула мені, — здається, доля сама підкидає нам шанси. Ти зможеш вивчати серце капітана цілодобово, а я... — вона кинула короткий погляд на Дениса, який саме в цей момент отримав зауваження від тренера за неуважність, — а я покажу номеру п'ятому, що бувають журналістки, за якими треба бігати самому, а не чекати їх у списку пропущених.

Я знову подивилася на поле. Роман якраз зупинився, щоб поправити гетри, і на мить наші погляди зустрілися. Він ледь помітно кивнув, і в цьому жесті було стільки тепла, що я зрозуміла: цей турнір змінить усе. Для нас усіх.

***

Фінальний свисток тренера розрізав повітря стадіону, і вже за кілька хвилин Роман та Денис попрямували до нас. Денис ішов першим, майже біг, його погляд був прикутий до Насті, ніби він намагався відшукати в її новому образі бодай щось від тієї дівчини, яку він знав раніше.

— Насть, ти... ти що, зачіску змінила? — випалив він, зупинившись за крок. — І цей костюм... Тобі дуже личить, але я тебе ледь впізнав. Чому ти не відповідала вночі? Я хвилювався.

Настя лише витончено поправила окуляри, навіть не змінившись у лиці. 

— Вибач, Денисе, була дуже зайнята. Творчість вимагає тиші та вимкненого телефону.

Роман підійшов до мене, важко дихаючи після інтенсивного бігу. Від нього пахло сонцем і свіжоскошеною травою. Він усміхнувся мені так, ніби ми знову були на тій нічній кухні, наодинці.

— Маю новини, — я не втрималася і випередила його запитання. — Андрій, ваш прес-аташе щойно запропонував нам їхати з вами на турнір у Київ. Ми тепер ваша офіційна прес-група.

— Що?! — Денис миттєво забув про образи. — Ви їдете з нами? В одному автобусі? Це ж круто! Насть, я тобі там такі місця покажу, ти не повіриш.

— Серйозно? — Роман подивився на мене, і в його очах спалахнув такий відвертий захват, що я на мить забула, як дихати. — Це найкраща новина за весь сезон. Отже, десять днів разом.

— Так, але є одне «але», — я закусила губу, дивлячись на Романа. — Виїзд у Київ через три тижні, а я хочу заїхати додому, у Львів. Скучила за батьками, та й треба деякі речі забрати перед тривалою поїздкою.

Денис уже хотів щось сказати Насті про спільні плани в Тернополі, але Роман його випередив. Він зробив крок ближче до мене, ігноруючи цікаві погляди інших гравців, що проходили повз.

— Львів? — перепитав він, і його голос став тихішим, глибшим. — Знаєш, якраз думав, що мені теж не завадить змінити обстановку перед відповідальними іграми. Тренер дає нам кілька днів вихідних.

Я здивовано підняла брови. 

— Ти це до чого?

— До того, що я хочу поїхати з тобою, — прямо сказав Роман. — Якщо ти не проти, звісно. Хочу побачити місто твоїми очима. І, можливо, познайомитися з тими, хто виховав таку вперту журналістку.

На полі повисла тиша. Денис завмер з відкритим ротом, переводячи погляд з капітана на мене. Настя хитро всміхнулася, явно задоволена таким поворотом подій.

— Ти серйозно? — прошепотіла я. — Роман Мельник, капітан команди, поїде зі мною у плацкарті у Львів?

— Я серйозний як ніколи, Стеценко, — він усміхнувся своєю «фірмовою» усмішкою, в якій тепер було стільки ніжності. — Збирай речі. Львів чекає на нас.