17 глава "Ранковий офсайд"

Я вже встигла скинути пальто і безсило опуститися на диван, намагаючись втихомирити серце, коли в двері постукали. Тихо, невпевнено, зовсім не так, як зазвичай тарабанить Настя.

На порозі стояв Роман. Він тримав у руці мій шарф, який я, мабуть, забула у клубі, але в його погляді було чітко написано: шарф — це лише привід.

— Забула, — коротко кинув він, але не поспішав іти. 

— Зайди, — я відступила, пропускаючи його всередину. — Насті все одно не буде до ранку.

Те, що планувалося як коротка передача речей, перетворилося на цілу ніч. Ми сиділи на кухні, загорнуті в один великий плед, пили чай і говорили. Без диктофонів, без масок «капітана» чи «зухвалої журналістки». Роман розповідав про батька, який хотів бачити його лікарем, як і старшого брата Романа, про перші розбиті коліна на полі біля дитячого майданчика та про те, як важко бути лідером, коли всередині ти — той самий хлопець, що боїться павуків. Я ж розповідала про батьків, про свої страхи не стати хорошою журналісткою і про те, як сильно Тернопіль став для мене рідним завдяки людям.

Ми не помітили, як небо за вікном почало набувати ніжно-бузкового відтінку. Ніч пролетіла в словах, обіймах і коротких поцілунках у скроню. Це була інтимність вищого порядку — інтимність душ.

О шостій ранку тишу розірвав гуркіт ключа у замку. Двері розчахнулися, і в квартиру буквально влетіла Настя. Вона була завалена брендовими пакетами так, що було видно лише її сяючі очі.

— Лесю! Це була найкраща ніч у моєму житті! — вигукнула вона, не помічаючи Романа, який намагався непомітно виплутатися з нашого спільного пледа. — Макс — просто бог! Подивися на цей костюм! Це ж чистий секс у вовняному виконанні!

Вона кинула пакети на підлогу і нарешті завмерла, побачивши Романа. 

— Ой. Капітане? Ти що, теж проходив перекваліфікацію гардеробу вночі?

Роман кашлянув, підводячись і поправляючи футболку. 

— Е-е... ні. Я просто... заносив шарф.

— П’ять годин заносив? — Настя хитро примружилася, але відразу ж знову переключилася на свої новини. — Ладно, неважливо! Слухайте, Макс познайомив мене зі своїм хлопцем! Його звати Артур, він архітектор. Такий красень, що я ледь не забула, як дихати. Вони такі ідеальні разом, що я навіть на мить перестала думати про того бовдура Кравченка.

Вона підійшла до дзеркала, поправляючи нову стильну стрижку.

— Макс змусив свого знайомого перукаря заїхати до нього в майстерню. І сказав, що тепер я його головний проект. Тепер ніяких «своїх хлопців». Тільки інтелектуальний шик. Кравченко просто оніміє, коли побачить мене в новому образі.

Роман подивився на мене, і в його погляді читалося полегшення. План не просто працював — він набував масштабів, яких ми навіть не очікували.

— Ну що ж, — Роман підійшов до мене і легко поцілував у щоку, ігноруючи переможний погляд Насті. — Здається, мені час. Треба хоч годинку поспати перед тренуванням. Настю, з новим... стилем. Виглядаєш справді небезпечно для чоловічої психіки.

Коли він пішов, Настя впала на диван. 

— Розказуй, — прошепотіла вона. — Тільки не кажи мені про шарф. Я хочу знати все.

Роман.

Я ледь встиг прийняти крижаний душ і випити третю за ранок каву, як у роздягальні з’явився Кравченко. Вигляд у нього був такий, наче він щойно програв фінал кубка, хоча тренування ще навіть не почалося. Він кинув сумку на підлогу так, що загуркотіли шафки, і втупився в екран свого телефону.

— Вона не відповідає, Ром, — замість вітання кинув він, нервово кусаючи губу. — Вона ніколи не вимикає телефон на ніч. А зараз — «абонент поза зоною».

Я спокійно натягнув тренувальну футболку, намагаючись приховати в очах тепле світло від спогадів про ніч, проведену на кухні Лесі. В голові досі звучав її сміх і тиха розповідь про мрії, а не панічні вигуки Дениса.

— Ти про Настю? — я максимально байдуже поправив гетри. — Може, людина просто вирішила виспатися. Або змінити пріоритети. Ти ж сам казав, що вона «свій хлопець», а хлопцям іноді треба відпочити від твоїх драм.

— Та яке там виспатися! — Денис підскочив і почав міряти роздягальню кроками. — Я дзвонив їй о другій ночі, о четвертій, о шостій... Я хотів розповісти про Лєру, там у нас невелика сварка вийшла, і мені потрібна була порада Насті. А вона... вона просто зникла! А цей її дизайнер? Ти бачив, як він на неї дивився? Може, вона у нього?

Я мимоволі всміхнувся. Якби він знав, що Настя в цей час займалася «екзорцизмом свого гардеробу», а я сидів на кухні з Лесею, у нього б, мабуть, стався системний збій.

— Кравченко, пригальмуй, — я підійшов до нього і важко поклав руку на плече. — Світ не зупиняється, коли ти натискаєш кнопку виклику. Настя доросла дівчина. Можливо, вона нарешті знайшла когось, хто знає про «Леона» і сорбет не гірше за тебе, але при цьому цінує її більше, ніж як безкоштовного психолога.

Денис застиг, дивлячись на мене так, наче я щойно сказав йому, що Земля плоска. 

— Ти щось знаєш? Ром, не крути, ти був там у клубі до кінця. Вона поїхала з ним?

— Я знаю лише одне: на полі перемагає той, хто контролює м’яч, а не той, хто бігає за ним і благає повернутися, — я підморгнув йому, ховаючи іронію. — Збирайся. Тренер не буде чекати, поки ти розберешся зі своїм списком пропущених дзвінків.

Виходячи на поле, я відчув дивне задоволення. Денис нарешті почав відчувати те, що Настя відчувала роками — невідомість і страх втрати. А я... я просто чекав вечора, щоб знову побачити «ту саму журналістку».