16 глава "Поза межами контролю"

Нічне повітря Тернополя приємно холодило обличчя після задушливого клубу. Ми стояли біля входу, спостерігаючи, як Максиміліан з королівським жестом відчиняє двері свого авто перед Настею.

— Люба, твій гардероб чекає на екзорцизм! — проголосив Макс, підморгнувши мені на прощання. — До ранку не чекайте, у нас багато роботи. Текстури самі себе не підберуть!

Настя помахала мені рукою, виглядаючи напрочуд натхненною. Мабуть, вперше за довгий час вона вирішила змінити щось заради себе, а не заради чийогось схвального погляду. Машина зникла за рогом, і ми з Романом залишилися наодинці під світлом ліхтарів.

— Твій друг — справжній ураган, — порушив тишу Роман, пропонуючи мені лікоть. — Я бачив багато захисників, але так професійно «знести» суперника, як він це зробив з Лєрою... Це було видовищно.

Я всміхнулася, зручніше перехопивши сумку. Ми повільно рушили в бік мого будинку.

— Макс такий і є. Але за цим пафосом і критикою поліестеру ховається найдобріша людина, яку я знаю. Він був першим, хто підтримав мене, коли я вирішила йти в журналістику, а я була першою, кому він довірив свою таємницю.

Роман зацікавлено подивився на мене. 

— Таємницю?

— Так. Знаєш, Денис сьогодні так ревнував, що мені навіть стало його трохи шкода, — я зробила паузу, спостерігаючи за реакцією Романа. — Але його ревнощі абсолютно безглузді. Макса не цікавлять дівчата як об'єкти пристрасті, тільки як «полотно» для творчості. Він любить Настю як сестру, і саме тому він так жорстоко розправився з образом Лєри.

Роман на мить зупинився, а потім тихо, але щиро засміявся, закинувши голову назад. 

— О боже... Кравченко. Якщо він дізнається, що програв битву за увагу Насті хлопцю, який просто хотів врятувати її від поганого крою сукні... Це його остаточно доб’є.

— Саме тому ми йому нічого не скажемо, — хитро сказала я. — Нехай помучиться. Це корисно для його емоційного інтелекту.

— Згоден, — Роман на хвилинку замовк. Але потім стиснувши мою руку більше порушив тишу. — Знаєш, Лесю... Цей вечір показав мені одну важливу річ.

— Яку?

— Що навколо нас дуже багато фальші. Лєра з її фотосесіями, Денис із його спробами здаватися крутішим, ніж він є... — ми зупинились  біля мого під’їзду. Він повернувся до мене. Погляд його став серйозним, глибоким. — І є ти. Яка не боїться бути справжньою. Яка приводить на зустріч друга-дизайнера, щоб врятувати подругу. Яка пише про серце капітана так, ніби сама його відчуває.

Я затамувала подих. Роман зробив крок ближче, і тепер між нами не було навіть сантиметра зайвого простору.

— Я не хочу більше ніяких інтерв’ю, Стеценко, — прошепотів він, нахиляючись до мого обличчя. — Я хочу, щоб ти просто була поруч. Поза межами ліній, диктофонів і статей.

Я відчула, як моє серце пропускає удар. В цю мить не було ні Дениса з його драмами, ні Насті з новими сукнями. Був тільки аромат його парфуму, нічне місто і відчуття, що наш справжній матч тільки-но починається.

Я дивилася на нього — на цього впевненого капітана, який зараз виглядав майже вразливим, — і відчувала, як всередині мене розсипається остання професійна перепона. Диктофон у моїй сумці здавався реліквією з минулого життя.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я чекала, поки ти це скажеш, Мельник, — прошепотіла я, ледь помітно всміхаючись.

Роман не став більше чекати. Його рука обережно, але впевнено лягла мені на потилицю, пальці заплуталися у волоссі, притягуючи ближче. Коли його губи торкнулися моїх, увесь світ навколо — нічний Тернопіль, гул машин десь вдалині, проблеми Дениса та Насті — просто перестали існувати.

Це був не той поцілунок, про які пишуть у дешевих романах. У ньому відчувався присмак кави,  нічної прохолоди та напруги. Це було схоже на фінальний гол в доданий час — коли сили на межі, але перемога настільки солодка, що перехоплює подих. Його вільна рука міцно обхопила мою талію, притискаючи до себе, наче він боявся, що я зараз зникну, перетворившись на черговий журналістський начерк.

Я відповіла на поцілунок, обхопивши його шию руками, відчуваючи твердість його плечей. У цей момент я зрозуміла, що «Серце капітана» було не просто вдалим заголовком. Це була моя особиста історія, яка щойно переросла межі паперових сторінок.

Коли ми нарешті відсторонилися одне від одного, Роман не відпустив мене. Він притулився своїм лобом до мого, важко дихаючи. Його очі в світлі ліхтаря здавалися темними омутами, в яких я була готова потонути.

— Здається, я щойно програв цей матч, Стеценко, — тихо мовив він, і в його голосі було стільки тепла, що в мене забриніли сльози на очах. — Програв весь свій самоконтроль.

— Це була чесна гра, капітане, — я провела кінчиками пальців по його щоці. — І, здається, ми обоє в плюсі.

— Йди додому, — він востаннє коротко поцілував мене в ніс і неохоче

відсторонився. — Бо якщо ти залишишся ще на хвилину, я не відпущу тебе навіть заради твого «ексклюзиву». Побачимося завтра?

— Побачимося, — видихнула я, відступаючи до дверей під’їзду.

Я заходила в ліфт із відчуттям повної невагомості. У кишені вібрував телефон — напевно, Настя вже скинула десяток фотографій шовку та атласу з майстерні Макса. Але я не поспішала його діставати. Цей момент належав тільки мені.

Сьогодні ми не просто перейшли лінію. Ми її стерли.