13 глава "Спільна тактика"

Вівторок почався з відчайдушного бажання випити кави, яка була б сильнішою за моє небажання йти на першу пару. Настя ще спала, зарившись у ковдру так, наче намагалася сховатися від усього світу і фотомоделей зокрема. Я ж, накинувши пальто, вислизнула в найближчу кав’ярню біля дому.

Дзвіночок над дверима здригнувся, і разом із ароматом свіжої випічки мене наздогнало дивне відчуття дежавю. За столиком у кутку, втупившись у телефон, сидів Роман. Без рожевого наплічника, у спортивній куртці клубу, він виглядав максимально зосередженим.

— Здається, ми ходимо в одні й ті самі заклади, — мовила я, підходячи до його столика.

Роман підняв голову, і на його обличчі на мить промайнуло здивування, яке швидко змінилося знайомою напівусмішкою. 

— Стеценко. Ти всюди знайдеш спосіб зіпсувати мені спокійний сніданок. Сідай, журналістко. 

Я сіла навпроти, але цього разу іронія не йшла на язик. Перед очима все ще стояла вчорашня розбита Настя.

— Романе, — почала я, коли офіціант поставив перед нами горнятка. — Ти знаєш, що вчора вчудив твій «простіший за всіх» Кравченко?

Роман насупився, відставляючи свій телефон. 

— Денис? А що з ним? Ми вчора бачилися на вечірньому тренуванні, він був у піднесеному настрої, щось верз про «магію» і нові горизонти. Я подумав, що він просто виспався.

Я гірко хмикнула, крутячи в руках ложечку. 

— «Магія»... Зрозуміло. Значить, ти не знаєш про Лєру?

— Лєру? — Роман здивовано підняв брову. — Вперше чую. Це хто? Нова прихильниця, яка підписалася на нього в Інстаграмі?

Я зітхнула і, дивлячись йому прямо в очі, почала розповідати. Про те, як Настя і Денис виросли в одному дворі, як він був її першим захисником, а вона — його першим і єдиним справжнім другом. Про те, як вона роками мовчки збирала його розбиті коліна і серця, ховаючи власні почуття за жартами та допомогою з навчанням. І нарешті — про вчорашній вечір, про фотомодель, яка старша на чотири роки, і про те, як Денис представив Настю як «свого хлопця» дівчині, з якою знайомий лише два дні.

Поки я говорила, обличчя Романа ставало дедалі похмурішим. Він перестав пити каву, його пальці міцно стиснули край столу.

— Вона закохана в нього? — тихо запитав він, коли я замовкла. — Настя?

— Закохана? Романе, вона дихає ним з дитинства. А він щойно виставив її в «офсайд», з якого немає виходу. Він привів цю Лєру, щоб показати Насті, яку «ідеальну картинку» він знайшов, навіть не підозрюючи, що цим самим просто знищив її.

Роман відкинувся на спинку стільця, дивлячись у вікно. 

— Чорт... Який же він бовдур. Я бачив, що вони близькі, але думав, що це та сама ідеальна дружба, про яку пишуть у книгах. Денис... він бачить лише м’яч перед собою, Лесю. Він не помічає ліній поля, поки не вріжеться в огорожу.

— Тільки от огорожа цього разу — це серце моєї подруги, — відрізала я. — І мені здається, що твої «настанови» щодо мізків він зрозумів занадто буквально. Вирішив, що раз він такий «чесний», то має познайомити Настю зі своєю новою пасією відразу.

Роман повернув погляд до мене. У його очах тепер читалася не просто серйозність, а певна провина. 

— Я з ним поговорю.

— Ні! — я майже вигукнула, накривши його руку своєю. — Не смій. Настя мені голову відірве, якщо дізнається, що я тобі це розповіла. Вона не хоче його жалю. Вона хоче, щоб він сам... хоча б раз... побачив її. Не як «свого хлопця», а як дівчину.

Ми сиділи в тиші, і я відчула, як тепло від руки Романа передається мені. Це вже не було інтерв'ю. Це була спільна таємниця, яка зв'язала нас міцніше за будь-який професійний контракт.

Коли мої пальці торкнулися його руки, Роман не відсторонився. Навпаки, він на мить завмер, а потім ледь помітно розслабив долоню, дозволяючи цьому теплу затриматися між нами. Його погляд з вікна перемістився на наші руки, а потім — мені в очі. У цьому погляді вже не було капітанської витримки, лише щире здивування від того, наскільки все виявилося заплутаним.

— Я не скажу йому прямо, Лесю. Обіцяю, — голос Романа став нижчим, майже пошепки. — Денис не сприйме це від мене як правду, він просто вирішить, що я лізу не у свої справи. Але... я спробую «підсвітити» йому ситуацію інакше. Змушу його подивитися на Настю не як на частину пейзажу, а як на гравця, якого він може втратити.

Він обережно накрив мою руку своєю зверху, на мить стиснувши пальці. 

— Дякую, що розповіла. Тепер я розумію, чому ти вчора була такою... іншою. Ти захищала її.

— Я завжди її захищаю, — зітхнула я, нарешті забираючи руку, хоча шкіра все ще відчувала його дотик. — Але проти фотомоделей зі стажем у два дні моїх методів замало.

Роман коротко хмикнув, підводячись із-за столу. 

— Побачимо. Іноді найкращий спосіб виграти матч — це змінити тактику в той момент, коли суперник уже святкує перемогу.

Ми вийшли з кав'ярні у прохолодний ранок вівторка. Біля входу він зупинився, розвернувшись до мене. Сонце виблискувало на його волоссі, і він знову виглядав як той самий недосяжний капітан, але я вже знала, що за цим стоїть.

— Знаєш, Лесю... — він на мить завагався, — у Кравченка, можливо, і є Лєра з її «магією» на два дні. Але йому дуже пощастило, що у нього є Настя. А мені... — він зробив коротку паузу, пильно дивлячись на мене, — мені пощастило, що одна журналістка вирішила не просто писати про футбол, а дивитися глибше.

Він легко кивнув на прощання і попрямував у бік стадіону, а я залишилася стояти на тротуарі. Тепер у нас була не просто спільна таємниця. У нас був план. І чомусь мені здавалося, що Роман Мельник — саме та людина, яка вміє виводити з офсайду навіть тих, хто в ньому безнадійно застряг.

Я подивилася на свої пальці, які все ще пам’ятали тепло його долоні, і вперше за ранок усміхнулася.