11 глава "Рожевий наплічник"

Понеділок. 

18:00.

Я стояла біля входу на стадіон, відчуваючи себе так, наче прийшла на вирішальний іспит, до якого готувалася все життя. Настя таки дотрималася обіцянки: мій макіяж був ідеальним, а впевненість — дещо хибкою, але справжньою. Я чекала побачити суворі тренування, піт, гучні команди тренера і Романа, який знову буде зосередженим капітаном.

Але стадіон зустрів мене незвичною тишею. Основна частина команди вже розійшлася, і лише посеред величезного смарагдового поля виднілася самотня постать.

Я зробила кілька кроків вперед і завмерла. Це був Роман. Але не той Мельник, якого я бачила на обкладинках чи під час інтерв’ю. На його широкому плечі висіла лише одна лямка яскраво-рожевого дитячого наплічника з якимось казковим єдинорогом, а на руках він тримав маленьку дівчинку років шести.

Вона щось захоплено розповідала, активно розмахуючи руками, а він... він сміявся. Це був не той стриманий сміх, який я чула біля озера. Це був теплий, відкритий звук, від якого всередині мене щось солодкувато стиснулося.

— Ромчик, а ти обіцяв, що ми підемо за морозивом! Великим-превеликим! — дзвінкий голос дівчинки розлітався порожніми трибунами.

— Поліно, я пам’ятаю, — він обережно підкинув її в повітрі, від чого малеча залилася сміхом. — Але спочатку треба дочекатися одну дуже серйозну журналістку. Вона прийде перевіряти, чи не забув я, як правильно бити по м’ячу.

Я вирішила, що ховатися більше немає сенсу, і повільно рушила до них по траві.

— Здається, журналістка вже тут, — тихо промовила я, зупинившись за кілька метрів. — І вона бачить дуже цікаву тактичну схему. Рожевий колір — це новий тренд у футбольній моді?

Роман різко обернувся. Побачивши мене, він на мить зніяковів — зовсім трохи, лише на секунду, — але потім його обличчя знову осяяла та сама м’яка посмішка, яку він щойно дарував сестрі.

— Стеценко, ти як завжди вчасно, — він обережно поставив дівчинку на землю, але не випускав її маленьку долоньку зі своєї. — Знайомся, це мій головний критик і за сумісництвом найскладніший суперник — Полінка.

Дівчинка з цікавістю вп’ялася в мене своїми великими очима, які були точнісінько як у Романа. 

— Привіт! — випалила вона. — А ви та сама Леся, про яку Ромчик вчора ввечері мамі по телефону розповідав?

Я відчула, як світ на мить зупинився. Роман миттєво відвів погляд, раптово зацікавившись тим, чи добре застебнута лямка рожевого наплічника.

— Поліно, — застережливо вимовив він, але було вже пізно. Гра «поза межами ліній» щойно вийшла на новий рівень.

Роман кашлянув, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією, хоча кінчики його вух зрадницьки почервоніли.

— Ну що, журналістко, — він перехопив рожевий наплічник зручніше, — плани трохи змінилися. Замість сухого інтерв’ю на стадіоні у нас за графіком термінова дегустація фісташкового морозива. Підеш з нами? Заодно і питання поставиш. Тільки попереджаю: у присутності цього свідка, — він кивнув на Полінку, — я маю право зберігати мовчання.

— Я за нього все розповім! — радісно вигукнула малеча, вчепившись у мою вільну руку.

Ми вийшли за межі стадіону і попрямували до невеликого скверу неподалік. Полінка опинилася посередині, міцно тримаючи нас обох за руки. З боку ми, мабуть, виглядали як справжня сім’я, і від цієї думки в мене по спині пробігли приємні мурахи.

— А ви знаєте, — почала Полінка, хитро мружачись на брата, — що Ромчик тільки на полі такий хоробрий? А вдома, коли до нас у ванну заліз павук, він кричав так, що навіть сусідський собака прокинувся!

— Поліно! — Роман закотив очі. — Я не кричав, я просто... гучно попередив маму про небезпеку. Це була стратегічна тривога.

Я не стримала сміху, дивлячись на те, як «грізний капітан» намагається виправдатися перед шестирічною дівчинкою. 

— Стратегічна тривога через павука? Запишу це для наступної статті. «Капітан Мельник: тактика боротьби з восьмилапими ворогами».

— О, це ще що! — Поля увійшла в азарт. — А ще він змушує мене дивитися футбол, але коли ми самі, ми завжди дивимося «Крижане серце». Він навіть пісню Ельзи знає напам’ять! Уявляєте?!

Роман зупинився посеред тротуару, закриваючи обличчя вільною рукою. Його широкі плечі здригалися від стриманого сміху. 

— Стеценко, я тебе благаю, вимкни диктофон. Якщо це потрапить у газету, мені доведеться змінити не тільки прізвище, а й країну, а краще континент.

— Не вимкну, — я посміхнулася, відчуваючи неймовірну легкість. — Це ж ексклюзив. «Серце капітана належить не лише футболу, а й принцесі Ельзі».

— Вона мені подобається, — авторитетно заявила Полінка, вказуючи на мене пальцем. — Ромчик, бери її з собою частіше. Вона сміється краще за твоїх друзів, від яких пахне тільки дезодорантом і роздягальнею.

Роман нарешті підняв очі на мене. У його погляді вже не було захисних бар’єрів. Тільки щирість і щось таке, від чого моє серце зробило той самий «швидкий рух назустріч мрії», про який я писала в статті.

— Знаєш, Лесю, — тихо сказав він, поки Полінка побігла до вітрини з морозивом. — Вона права. Ти справді смієшся краще за всіх.

Ми зупинилися біля ятки, і в цей момент я зрозуміла: жодне інтерв’ю у світі не варте цього вечора з рожевим наплічником і піснями з мультфільмів.

***

Вечірнє сонце вже почало ховатися за дахи будинків, коли ми нарешті доїли морозиво. У дворі під’їзда Роми на Полінку вже чекала мама. Побачивши її, мала востаннє міцно обійняла Романа за шию, забрала наплічник, а потім підбігла до мене і, ставши на навшпиньки, прошепотіла: 

— Приходь ще. Ромчик без тебе знову стане серйозним букою.

Мама Романа тепло мені всміхнулася, коротко подякувала синові, і зайшли в будинок, залишивши нас у раптовій, майже інтимній тиші. Роман подивився на мене. 

— Ну що, журналістко, — тихо промовив він. — Програма «Ельза та морозиво» виконана. Тепер я маю переконатися, що ти безпечно дістанешся свого «штабу».