10 глава "Ранковий штрафний"

Неділя о сьомій ранку — це час, який мав би належати виключно глибокому сну та запаху спокою. Але у долі (або у того, хто наполегливо тиснув на кнопку нашого дзвінка) були інші плани. Звук вривався в мої солодкі сни про стадіон і вечірній понеділок, наче арбітр, що дає фінальний свисток у найцікавіший момент матчу.

— Лесю... — прохрипіла Настя з іншої кімнати. — Якщо це реклама вікон, я за себе не ручаюся. Убий їх.

Я, загорнута в теплий плед і ледь розплющуючи очі, попленталася в коридор. В голові крутилася лише одна думка: хто в цьому місті настільки безсмертний, щоб будити двох студенток у неділю?

Я відчинила двері, готуючи найбільш в’їдливу фразу зі свого лексикону, але слова застрягли в горлі.

На порозі стояв Денис Кравченко. Вигляд у нього був такий, наче він не спав всю ніч, або принаймні пробіг кілька зайвих кіл навколо нашого будинку. У руках він тримав величезний оберемок півоній — улюблених квітів Насті, які вона обожнювала за їхню пишність і солодкий аромат.

— Стеценко, привіт, — тихо сказав він, і я вперше побачила в його очах таку розгубленість. — Вона вдома? Не вигнала мене ще вчора з життя назавжди?

— Вона спить, Денисе. І, чесно кажучи, вчора вона була готова послати тебе на інший континент без права повернення, — я склала руки на грудях, дивлячись на квіти. — Ти хоч розумієш, що ти їй наговорив?

— Розумію, — він зітхнув, притулившись плечем до одвірка. — Я ідіот. Роман каже, що мені треба спочатку думати, а потім відкривати рот, але на полі це не завжди працює. Я... я приніс квіти. Можеш передати? Чи краще мені піти?

У цей момент за моєю спиною почувся шурхіт. Настя стояла в дверях вітальні в своїй безрозмірній піжамі, з розпатланим волоссям, але її погляд миттєво прикувався до рожевих бутонів у руках Дениса.

Він випростався, побачивши її. 

— Насть... Вибач. Я не хотів тебе образити. Ти ж знаєш, я іноді мелю дурниці, не замислюючись. Ти для мене ближча за всіх, і я просто... злякався, мабуть. Що ти справді бачиш у мені лише обкладинку.

Настя мовчала. Я бачила, як її «броня», яку вона так старанно будувала вчора за келихом вина, починає тріщати. Вона зробила крок вперед, забираючи букет.

— Півонії? — нарешті вимовила вона, вдихаючи аромат. — Де ти їх знайшов о сьомій ранку в неділю?

— Неважливо,  — Денис несміливо усміхнувся. — Пробачиш?

Настя зітхнула, ховаючи обличчя в пелюстках, і я зрозуміла: гра закінчена. Принаймні, цей раунд. 

— Пробачу. Але ще один такий «коментар» — і я зроблю так, що твій наступний гол буде у твої ж ворота. Заходь уже, «експерте».

***

На кухні пахло свіжо завареною кавою та тими самими півоніями, які Настя вже встигла поставити у вазу прямо посеред столу. Денис по-господарськи нарізав сир, наче це не він дві хвилини тому стояв під дверима з винуватим виглядом.

— Знаєш, Насть, — почав Денис, кинувши короткий погляд на мене, а потім знову зосередившись на бутербродах. — Я б, мабуть, до вечора не наважився прийти, якби не Мельник.

Настя підняла брову, відпиваючи каву. 

— Роман? А він тут до чого?

— Та він вчора ввечері, коли побачив, що я сам не свій, влаштував мені справжній «розбір польотів». Вставив мізки так, як навіть тренер не вміє. Сказав: «Кравченко, ти хоч на хвилину постав себе на її місце. Якби тобі сказали, що ти просто картинка на полі, а не гравець, ти б теж мовчки це слухав?».

Денис зітхнув і нарешті відклав ніж. 

— Короче, він змусив мене зрозуміти, що я повівся як останній егоїст. Капітан у нас такий — бачить гру навіть там, де м'яча немає.

Я відчула, як по тілу пройшла тепла хвиля. Роман не просто прочитав мою статтю, він пропустив її через себе і навіть допоміг другові виправити помилку.

— До речі, Лесю, — Денис раптом примружився, дивлячись на мене. — Він запитав, де ви живете. Точніше, де живеш ти. Казав, що треба знати координати свого «головного критика», щоб у разі чого знати, куди везти спростування.

Настя ледь не поперхнулася кавою і відразу ж перевела свій «сканерський» погляд на мене. У її очах застрибали бісики. 

— Координати, кажеш? І що ти відповів, Денисе?

— Ну, я сказав район, — Денис знизав плечима. — Але судячи з того, як він це запитував, наш капітан вперше за три роки зацікавився чимось, крім розкладу тренувань і чистоти своїх бутс. Стеценко, ти що з ним зробила? Він вчора весь вечір ту твою статтю перечитував.

Я прикусила губу, намагаючись сховати усмішку за керамічною чашкою. — Нічого я не робила. Просто... знайшла правильний ракурс.

— Ракурс вона знайшла, — хмикнула Настя, штовхаючи мене ліктем під столом. — Дивись, Лесю, бо цей «ракурс» може закінчитися тим, що під нашими вікнами завтра стоятиме ще один букет. Тільки, мабуть, уже не півонії, а щось більш... капітанське.

Я мовчала, але серце вже випереджало графік. Понеділок і шоста вечора тепер здавалися не просто часом для інтерв’ю, а початком чогось, що Денис Кравченко своїми розповідями щойно зробив ще більш реальним і... неминучим.

***

Коли за Денисом нарешті зачинилися двері — він ледь не запізнився на ранкову розминку, але виглядав щасливим, як дитина, — на кухні запала інша тиша. Не напружена, а та сама, «наша», коли ми розуміємо одна одну з півпогляду.

Настя повільно перевела погляд з букета півоній на мене. Її очі звузилися, а на губах з'явилася та сама фірмова усмішка, яка означала лише одне: допиту не уникнути.

— Ну що, Стеценко? — вона склала руки на грудях. — Кравченко пішов, кава закінчується. Може, тепер розкажеш, чому ти вчора так старанно робила вигляд, що твоє побачення біля озера було «нудним і зверхнім»? Бо судячи з того, що Мельник випитував твою адресу, там явно не про футбол говорили.

Я зітхнула, крутячи в руках порожню чашку. Приховувати це далі було просто неможливо.

— Насть, вибач, що збрехала вчора. Просто... ти була така розбита через Дениса, а у мене в голові все переверталося. Я не хотіла хизуватися своїм успіхом на фоні твоєї сварки.