8 глава "Прогулянка біля озера"

Тернопільське озеро зранку нагадувало ідеальну картинку з Пінтересту: легкий туман над водою, поодинокі рибалки та сонце, яке ще не почало припікати. Але я була далека від естетичного спокою. Мої пальці вже втретє перевіряли, чи вимкнений диктофон у сумці. Обіцянка була чіткою — жодної роботи, але журналістська звичка «бути напоготові» виявилася сильнішою за здоровий глузд.

Я прийшла на десять хвилин раніше. Настя назвала б це катастрофою і ознакою слабкості, але я просто не могла всидіти вдома. 

На мені були старі улюблені кеди — ті самі «зручні», про які він писав, — і джинсовка, що рятувала від ранкової прохолоди.

— Рано для інтерв'ю, чи не так?

Я здригнулася і різко обернулася. Роман стояв ззаду за кілька кроків від мене. Жодної футбольної форми, жодних офіційних логотипів клубу. Просто чорна толстовка, джинси і той самий погляд людини, яка звикла контролювати все, що відбувається в радіусі пасу.

Він виглядав... інакше. Менш недосяжним, ніж на стадіоні, але значно небезпечнішим тут, у реальному житті.

— Я прийшла подивитися на «наслідки», про які ти попереджав у повідомленні, — я намагалася, щоб мій голос звучав впевнено, хоча серце вистукувало такий ритм, наче я щойно пробігла марафон. — Ну і перевірити, чи не збираєшся ти справді змусити мене бігати навколо озера.

Роман коротко всміхнувся — лише кутиками губ, але в очах промайнуло щось схоже на схвалення.

— Крос скасовується. Сьогодні в планах лише «чиста гра», Стеценко. Без камер і без заздалегідь підготовлених питань.

Він кивнув у бік стежки, що вела вглиб парку.

— Ти написала про моє серце в тій статті так впевнено, наче тримала його в руках. Тепер я хочу побачити, що ховається за твоїм «гострим» пером. Йдемо?

Я зробила крок поруч із ним, відчуваючи, як лінія, що розділяла нас на журналістку та футболіста, остаточно зникає десь у тумані над водою.

— То куди ми йдемо? — порушила я тишу, коли ми пройшли вже кілька сотень метрів вздовж набережної. — Сподіваюся, твоя «чиста гра» не передбачає викрадення журналістів серед білого дня?

Роман ледь помітно всміхнувся, не повертаючи голови. 

— Стеценко, у тебе надто бурхлива уява. Хоча для твоєї майбутньої професії це, мабуть, плюс. Ми просто йдемо за кавою. Тут неподалік є місце, де бариста не просить автографів, а просто варить нормальний напій.

— О, то капітан ховається від слави? — підколола я. — А я думала, ви живете заради спалахів камер і кричалок на трибунах.

— Живемо ми на полі, — відрізав він, але в його голосі не було роздратування, радше втома. — А все інше — це просто шум. Ти ж сама про це написала. «Поза межами ліній», пам’ятаєш? Ти там була такою серйозною, що я ледь не повірив, що ти бачиш мене наскрізь.

— Я просто добре роблю свою роботу, — знизала я плечима, намагаючись не видати, як мені приємно, що він запам’ятав назву.

— Справді? — він нарешті зупинився і повернувся до мене. Погляд став чіпким, випробувальним. — А мені здалося, що в тій статті було щось особисте. Ти писала не про гравця номер десять. Ти писала про людину, якій іноді хочеться просто вимкнути звук у всьому світі. Звідки ти це взяла, Лесю? Тебе ж там не було, коли я це відчував.

Іронія зникла так само раптово, як ранковий туман над озером. Його питання застало мене зненацька. Я могла б віджартуватися, сказати щось про інтуїцію чи журналістський талан, але дивлячись у його очі зараз, я зрозуміла — він не прийме чергової маски.

Я зупинилася поруч, розглядаючи відблиски сонця на воді. 

— Знаєш, — почала я набагато тихіше, — у мене є сестра, Яся. Вона поїхала до Києва на психологію, а я залишилася тут. Ми завжди були разом, і я все життя вчилася розуміти її без слів, просто за тим, як вона мовчить. Коли ти стояв там, на полі, після інтерв'ю... ти мовчав так само, як вона. Наче навколо тебе був не стадіон, а скляна стіна.

Роман мовчав. Його обличчя пом’якшало, а напруга в плечах, яку він, здається, носив постійно, на мить зникла.

— Скляна стіна, — тихо повторив він, ніби пробуючи ці слова на вагу. — Влучно. Знаєш, іноді здається, що якщо я її розіб’ю, то просто розсиплюся разом із нею. Бо футбол — це єдине, що тримає все докупи.

Він подивився на мене зовсім інакше. Тепер це не був капітан, який призначає зустріч, щоб перевірити зухвалу студентку. Це був хлопець, який вперше за довгий час відчув, що його не просто слухають, а чують.

— Ходімо, Лесю, — він легенько торкнувся мого ліктя, спрямовуючи до невеликої кав’ярні. — Здається, я винен тобі не лише каву, а й чесну розмову. Без офсайдів.

***

Ми вже сиділи за невеликим столиком біля вікна, тримаючи в руках гарячі паперові стаканчики. Напруга після мого зізнання про Ясю трохи спала, але повітря між нами все ще здавалося занадто наелектризованим. Треба було терміново перевести тему на щось більш приземлене.

— Слухай, — я зробила невеликий ковток кави і хитро подивилася на Романа, — раз ми вже тут «без краваток», розкажи мені про Кравченка. Який він насправді?

Роман здивовано підняв брову, ледь не поперхнувшись своїм американо. — Денис? А він тут до чого? Тільки не кажи, що ти теж вирішила написати про нього статтю. Бо два «серця» за один тиждень — це вже перебір для нашої команди.

— Та ні, мені одного капітана вистачило, — я відмахнулася, відчуваючи, як щоки знову починають рожевіти. — Справа в Насті. Моя подруга за ним бігає так, наче він — останній квиток на фінал Ліги Чемпіонів. Чесно кажучи, мені це вже починає не подобатися. Вона зазвичай така раціональна, а зараз... Ну, сама не своя. Він хоч вартий тієї уваги? Чи просто черговий красень-захисник з ідеальною зачіскою?

Роман відкинувся на спинку стільця і тихо засміявся — щиро, по-доброму, так, як він точно не сміявся перед камерами.

— Ну, зачіска у нього справді непогана, він на неї витрачає більше часу, ніж на розминку, — пожартував він. — Але якщо серйозно... Денис простіший за мене. У нього все або чорне, або біле. Він не шукає прихованих сенсів, він просто живе. І якщо він зараз «завис» на твоїй подрузі, то повір, це не гра. Він не вміє прикидатися. Він як відкрита книга, тільки написана дуже великими літерами, щоб кожен міг прочитати.